Американський психопат. Брет Істон Елліс
вдячно киває, хоч і не зводить очей із цифр, що, швидко змінюючись, світяться над дверима. У житті він значно нижчий, і на ньому така ж пара вайфарерів, як і на мені. Він одягнений у сині джинси, білу футболку та піджак від «Армані».
Щоб порушити помітно незручну тишу, я відкашлююсь і кажу:
– Ви чудово зіграли в «Бармені». Як на мене – хороший фільм, і «Найкращий стрілець» теж. Мені дуже сподобалось.
Том Круз відводить погляд від цифр і дивиться просто на мене.
– Він називається «Коктейль», – м’яко каже він.
– Перепрошую? – збентежено кажу я. Він відкашлюється і каже:
– «Коктейль». Не «Бармен». Фільм називається «Коктейль».
Довга пауза. Лише звук тросів, які піднімають ліфт угору, конкурує з тишею, що важко висить між нами.
– О, так. Справді, – кажу я, наче щойно пригадав назву. – «Коктейль», дійсно, – кажу. «Бейтмене, і про що ти думаєш?» Я трясу головою, наче намагаючись прочистити її, і, щоб все владнати, простягаю руку. – Привіт, я Пат Бейтмен.
Круз невпевнено потискає її.
– То що, – веду я далі, – вам подобається жити в цьому будинку?
Він робить довгу паузу, перш ніж відповісти:
– Начебто так.
– Тут чудово, – кажу я. – Чи не так?
Круз киває, не дивлячись на мене, і я знову натискаю кнопку свого поверху, майже автоматично. Ми стоїмо мовчки.
– Тож… «Коктейль», – кажу я нарешті. – Так він називається.
Він нічого не каже, навіть не кивне мені, але якось дивно дивиться, спускає окуляри і каже, трохи скривившись:
– Ем… у вас кров із носа тече.
Якусь мить я стою нерухомо, перш ніж зрозуміти, що з цим треба щось зробити, потім прикидаюсь збентеженим, нервово торкаюсь носа, виймаю свій носовичок від «Поло» – він уже весь у коричневих плямах – і витираю кров із ніздрів, в цілому, наче все роблю правильно.
– Це, певно, висота, – сміюсь я. – Ми ж так високо. Він мовчки киває й дивиться на цифри. Ліфт зупиняєть ся на моєму поверсі. Коли двері відчиняються, я кажу Тому:
– Я ваш великий фан. Дуже приємно нарешті вас зустріти.
– Так, звісно, – всміхається своєю знаменитою посмішкою Круз і тисне на кнопку «Зачинити двері».
Дівчина, з якою я сьогодні зустрічаюсь, Патрісія Воррелл – білявка, модель, нещодавно вилетіла з коледжу «Світ Браєр» після першого ж семестру – залишила на автовідповідачеві два повідомлення про те, як вкрай важливо, щоб я їй передзвонив. Я розслабляю вузол синьої шовкової краватки від «Білл Робінсон» з візерунком під Матісса, набираю її номер і йду через усю квартиру, щоб увімкнути кондиціонер.
Патрісія відповідає на третій раз:
– Алло?
– Патрісіє, привіт. Це Пат Бейтмен.
– О, привіт, – каже вона. – Слухай, у мене дзвінок на другій лінії. Можна я передзвоню?
– Ну… – починаю я.
– Це з мого спортзалу, – каже Патрісія. – Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.
– Так, – кажу я й вішаю