Американський психопат. Брет Істон Елліс
за лічильником, лишаю таксисту непогані чайові і притримую дверцята, поки Патрісія виходить, ігноруючи простягнуту їй руку. Сьогодні ніхто не стоїть за канатами перед входом. Насправді єдина людина на Двадцять четвертій зараз – волоцюга біля смітника, що звивається в корчах болю, просячи дрібні гроші або їжу. Ми швидко проходимо повз нього, один із трьох швейцарів пропускає нас всередину, поплескує мене по спині, питаючи: «Як ви, містере МакКаллов?» Я киваю, відчиняючи двері для Патрісії, і, перш ніж зайти за нею, кажу: «Добре, ем… Джим», – і потискаю йому руку.
Вже всередині, заплативши п’ятдесят доларів за нас обох, я одразу ж йду до бару, і мені байдуже, чи Патрісія йде за мною. Я замовляю «Джей енд Бі» з льодом. Вона хоче «Пер’є», без лайму, і робить замовлення сама. Випивши половину свого віскі, я притуляюсь до барної стійки і розглядаю фігуристу офіціантку, однак щось тут не так. Справа не у звучанні «Нового відчуття» «Інексез» і не у красуні за баром. Щось інше. Коли я повільно повертаюсь, оглядаючи решту залу, переді мною – пустка. Ми з Патрісією – єдині клієнти на весь клуб. Ми і ще якась фігуриста дівчина – буквально єдині люди в «Тунелі». «Нове відчуття» перетворюється на «Диявол усередині», музика грає на повну, але здається не такою гучною, бо немає натовпу, щоб реагувати на неї, і порожній танцпол видається безмежним.
Я відходжу від бару і вирішую подивитись, що відбувається в інших частинах клубу, певний, що Патрісія піде за мною, – однак вона лишається. Сходи, що ведуть у нижню залу, ніхто не охороняє, і, поки я спускаюсь, музика нагорі змінюється, перетворюється на «Я почуваюсь вільною» Белінди Карлайл. У нижній залі – одна пара, вони схожі на Сема та Ілену Сендфорд, однак тут темніше, тепліше, і я цілком можу помилятися. Вони стоять біля бару, п’ють шампанське, і я проходжу повз них, прямуючи до надзвичайно добре одягненого чоловіка, схожого на мексиканця. Він сидить на дивані у двобортному шкіряному піджаку та підходящих брюках від «Маріо Валентіно», бавовняній футболці від «Аґнес Бі» та шкіряних сліпонах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз» (без шкарпеток), поряд з ним – приваблива накачана дівка, типова «європогань» – брудне біляве волосся, великі груди, засмагла шкіра, ніякого макіяжу, палить «Меріт Ультра Лайтс». На ній бавовняна сукня з зебровим принтом від «Патрік Келлі» та шовкові туфлі на високих підборах зі стразами.
Я питаю чоловіка, чи не Рікардо його звати. Він киває. «Звісно».
Я прошу в нього грам, кажу, що прийшов від Медісона. Витягаю свій гаманець й простягаю йому п’ятдесят доларів та дві двадцятки. Він просить дівку дати йому сумочку. Вона передає – оксамитову, від «Анн Мур». Рікардо виймає з неї й передає мені крихітний конвертик. Перш ніж я йду, дівка каже, що їй сподобався мій гаманець зі шкіри газелі. Я кажу їй, що хотів би трахнути її між цицьок, а потім, може, відрізати їй руки, але музика («Віра» Джорджа Майкла) надто гучна, і вона мене не чує.
Нагорі я бачу Патрісію там, де й лишив її, самотню біля бару,