Американський психопат. Брет Істон Елліс
повторюю я знову. – Не люблю «живої» музики.
– Але цей концерт не схожий на інші, – затинаючись, додає вона. – У нас будуть хороші місця.
– Слухай, не будемо сперечатись, – кажу я. – Як хочеш піти – то йди.
– Але я думала, ми проведемо вечір разом, – каже Патрісія емоційно. – Думала, ми повечеряємо…
І потім додає, це явно щойно спало їй на думку:
– Побудемо разом. Удвох.
– Знаю, знаю, – кажу я. – Слухай, ми всі маємо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.
Патрісія робить паузу, потім намагається зайти з іншого боку.
– У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт – один з найкращих, які можна побачити. Вони веселі і чудові, і музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти їх побачив! Ми чудово проведемо час, я обіцяю, – палко говорить вона.
– Ні-ні, ти йди, – кажу я. – Добряче розважся.
– Патріку, – каже вона. – У мене два квитки.
– Я не люблю концерти, – кажу я. – Жива музика мене дратує.
– Що ж, – каже Патрісія, і у її голосі справді чути щире розчарування. – Мені бракуватиме тебе там.
– Кажу – йди і розважся. – Я відкручую кришечку з пляшки «Евіан», вимірюючи наступний крок. – Не переживай, тоді я піду в «Дорсію» сам. Усе гаразд.
Дуже довга пауза, яку я перекладаю так: «То побачимо, чи ти хочеш тепер на свій паршивий концерт». Я роблю великий ковток «Евіан», чекаючи від неї, коли ж вона за мною заїде.
– «Дорсія»? – перепитує вона недовірливо. – Ти замовив там столик? Тобто – для нас?
– Так, – відповідаю я. – На восьму тридцять.
– Ну… – Патрісія коротко сміється і говорить, затинаючись: – Це… тобто я хотіла сказати, що я їх уже бачила, просто хотіла, щоб їх побачив ти.
– Слухай, я тебе не розумію, – кажу я. – Якщо ти не підеш, я подзвоню комусь іншому. У тебе є номер Емілі Гамільтон?
– Ні, Патріку, не треба… поспішати, – знервовано хихотить вона. – Вони справді гратимуть ще два дні, я можу сходити на них завтра. Заспокойся, добре?
– Так, – кажу я. – Я спокійний.
– То коли до тебе заїхати? – запитує Ресторанна Шльондра.
– Я сказав – о восьмій, – кажу я з огидою.
– Чудово, – каже вона і додає спокусливим шепотом: – Побачимось о восьмій.
Патрісія замовкає, наче розраховує, що я щось відповім, може, привітаю її з правильним рішенням, але часу на це в мене немає, тож я різко вішаю слухавку.
Наступної миті я лечу через усю кімнату, хапаю «Заґат» і гортаю сторінки, аж поки не знаходжу «Дорсію». Тремтливими руками набираю номер. Зайнято. Панікуючи, ставлю телефон на автоматичний набір. Наступні п’ять хвилин – нічого, крім постійного повторення сигналу «зайнято», зловісного й щирого. Нарешті дзвінок, і перед тим, як почути відповідь, я відчуваю дуже рідкісне явище – приплив адреналіну.
– «Дорсія», – відповідає хтось невизначеної статі, вимушений андрогін на фоні голосного гамору. – Будь ласка, зачекайте.
Звуки