Американський психопат. Брет Істон Елліс
впоратися.
Вона щось белькоче у відповідь.
– Що? – зі злістю питаю я. – Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?
Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.
– Ти… ідіотка! – волаю я.
Жінка не здається, знову й знову показує на плями на простирадлах.
– Сучка тупа, розумієш? – кричу я.
Моє обличчя зашарілось, і я ледь не плачу. Мене трясе, і я висмикую з її рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…» За моєю спиною відчиняються двері, дзеленчить дзвіночок, і я опановую себе. Заплющую очі, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заїхати до солярію після обіду.
Може, в «Гермес» чи…
– Патріку?
Від звуків справжнього голосу я аж підскакую, розвертаюсь і бачу дівчину з мого будинку, яку я часто зустрічаю в холі, і щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, їй десь під тридцять, має непоганий вигляд, хоч є трохи зайвої ваги, на ній спортивний костюм (звідки? З «Блумінґдейлз»? І гадки не маю), і вона просто… сяє. Знімає темні окуляри і широко посміхається.
– Привіт, Патріку, я так і думала, що це ви.
Навіть не знаючи, як її звати, я видихаю приглушене «Привіт» і дуже швидко бурмочу щось схоже на жіноче ім’я. І просто дивлюсь на неї, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злість, а за моєю спиною досі скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долоні й кажу: «Ну що ж».
Вона трохи збентежена, нервово підходить до прилавку з квитанцією.
– Смішно, правда? Їхати так далеко заради хімчистки, але вони справді найкращі.
– То чому ж вони не можуть вивести ці плями? – терпляче питаю я, досі посміхаючись із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. – Ви можете поговорити з ними? – обережно пропоную я. – Бо в мене нічого не виходить.
Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.
– Ого, зрозуміло, – тихо каже вона.
Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:
– Що це таке? – і знову дивиться на плями. – Нічого собі.
– Ну… – я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. – Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною. Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:
– Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.
Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:
– Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… – пауза. – Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?
– Так, – киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. – Нічого собі.
– Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… – я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. – Я був би дуже вдячний.
Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь