Американський психопат. Брет Істон Елліс
але хоробро всміхається та щебече:
– Кому сливового вина?
Усі мовчать, доки Кортні, котра не відводить погляду від тарілки Сташа, непевно підносить свою склянку і говорить, намагаючись посміхатись:
– Усе… дуже смачно, Евелін.
Сташ теж мовчить. Хоч йому має бути незручно за столом з нами, бо він не схожий на інших чоловіків у кімнаті – його волосся не зачесане назад, нема підтяжок, окулярів у роговій оправі, його вбрання чорне і погано сидить, він не прагне посмоктати та запалити сигару і, певно, нездатний замовити столик у «Кемолз», бо його активи жалюгідні, – він поводиться розкуто і сидить, наче загіпнотизований сяючим шматком суші. І щойно люди за столом нарешті готові облишити його, відвести погляд і почати їсти, він випрямляється і голосно каже, показуючи пальцем на тарілку:
– Воно поворухнулося!
Тімоті дивиться на нього з таким презирством, до якого мені далеко, але я намагаюся не відставати. Ванден це, здається, розважає і, на жаль, Кортні – також, здається, ця мавпа її чимось приваблює, але, гадаю, якби я зустрічався з Луїсом Керрузерсом, зі мною було б те саме.
Евелін добродушно сміється і промовляє:
– Сташе, ти такий бунтівник! – І одразу стривожено питає: – Хто буде темпуру?
Евелін – топ-менеджер фінансової компанії, щоб ви знали.
– Я буду, – кажу їй я і беру з тарілки шматочок баклажана, який не їстиму, бо він смажений.
Усі накладають собі їжу, вдало ігноруючи Сташа. Я спостерігаю, як жує і ковтає Кортні.
Намагаючись почати розмову після довгої та начебто вдумливої паузи, Евелін каже:
– Ванден навчається в Кемдені.[13]
– Та невже? – холодно питає Тімоті. – Де це?
– У Вермонті, – відповідає Ванден, не відриваючись від журналу.
Я дивлюсь на Сташа, чи подобається йому відверта брехня Ванден, але він поводиться так, наче не слухав, наче сидить у якійсь іншій кімнаті чи панк-рок-клубі в нетрях міста, але так само поводяться й інші за столом, і це мене бентежить, бо я впевнений, що це місце – у Нью-Гемпширі.
– А ти де вчилась? – зітхає Ванден, коли їй стає зрозуміло, що Кемден нікого не цікавить.
– Я вчилась у Ле Розе,[14] – починає Евелін, – а потім у бізнес-школі в Швейцарії.
Я теж закінчила швейцарську бізнес-школу, – каже Кортні. – Але я вчилась у Женеві, а Евелін – у Лозанні. Ванден кидає примірник «Омани» поряд із Тімоті й криво самовдоволено всміхається. Хоча я дещо роздратований тим, що Евелін не може жбурнути цю поблажливість назад у обличчя Ванден, «Джей енд Бі» розслабив мене настільки, що я нічого не хочу говорити. Евелін, певно, вважає Ванден милою дівчинкою, розгубленою і збентеженою, тобто митцем. Прайс нічого не їсть, як і Евелін. Я підозрюю, що це – кокаїн, але сумніваюся. Зробивши великий ковток зі своєї склянки, Тімоті бере «Оману» і пирхає.
– Смерть «Даунтауна», – промовляє він. І вказуючи на кожне слово у заголовку: – Кого це взагалі гребе?
Я
Місто в Нью-Джерсі, у якому розташовано кілька університетів.
Школа-пансіон «Institut Le Rosey» – заснований 1880 року, найстаріший та найпрестижніший навчальний заклад Швейцарії. (