Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель
до мого кабінету, там зручніше.
– Гаразд.
Саме зручність мені була вкрай потрібна в цьому надмірно розкішному місці, яке мало спонукало до довіри.
Кабінет і справді був затишніший. Уздовж стін стояли книжкові шафи, заповнені книгами, здебільшого давніми. Версальський паркет був укритий товстим перським килимом. Важкі темно-червоні штори додавали приглушеності фарбам. Навпроти вікна стояв масивний стіл із червоного дерева, частково вкритий чорною шкірою із золоченими краями. На столі лежали стоси книжок, тек, а в центрі стояв грізний срібний різак для паперу, як знаряддя злочину, що його покинув убивця, квапливо тікаючи. Дюбрей запросив сісти в одне з великих коричневих шкіряних крісел біля столу.
– Вип’єш що-небудь? – спитав він, наливаючи собі склянку алкоголю. Кубики льоду затріщали, лускаючись.
– Ні, дякую, краще згодом.
Він спокійно ковтнув, я ж очікував дізнатися, що зі мною буде.
– Отже, слухай. Я пропоную таке. Сьогодні ти мені розповідатимеш про себе. Ти сказав, що в тебе повно проблем. Я хочу знати все. Не вдаватимемо із себе боязких цнотливих дівчат – довіряй мені спокійно. Завваж, що за життя я чув уже вдосталь бридких речей, тому мені нема з чого дивуватися чи бути приголомшеним. Зі свого боку, будь-ласка, можеш не шукати виправдань тому, що ти вчора збирався учинити. Я просто хочу почути твою особисту історію…
Він замовк і знову ковтнув.
Було щось непристойне в тому, щоб переповідати своє життя незнайомцю, розказувати щось більше за стандартні речі – робота, повсякденні стосунки, щоденна рутина. Мені було страшно довіряти йому – це було немов дати йому владу над собою. Але якоїсь миті я припинив ставити собі запитання. Я погодився звіритися, можливо, через те, що не відчував, що мене засуджують. Крім того, зізнаюсь, я ввійшов у гру. Зрештою, це досить приємно, переступивши поріг обережності, мати уважні вуха, які вислухають, – таке нечасто трапляється. Відчувати, що хтось намагається тебе зрозуміти, осягнути плин твоїх думок, глибину душі. Прозорість несла вивільнення і навіть певним чином захоплювала.
Я провів день у палаці, як я звик відтоді його називати. Дюбрей говорив мало і слухав надзвичайно уважно. Рідко коли трапляються люди, здатні так довго зберігати увагу. Лише через годину-дві нашої зустрічі нас перервала жінка років сорока. Він представив мені її: «Катрін, якій я цілком довіряю». Суха, з не надто охайно зачесаним чорнявим волоссям, погано вдягнена – мабуть, жіноче середовище сприймало її з презирством. Вона скидалася на доньку пані Бланшар, принаймні своєю гарячковістю. Вона прийшла спитати думки Дюбрея стосовно якогось короткого тексту на аркуші паперу. Не знаю, про що там ішлося. Вона не могла бути його дружиною – надто холодно поводилася. Хто ж вона – співробітниця? Асистентка?
Наша бесіда – чи то пак мій монолог – тривала до обіду. На обід ми спустилися в сад. Не йметься віри, що в центрі Парижа ховається така краса. Катрін пішла з нами, проте була не