Маг. Джон Фаулз
поглядом, вона похитала головою й заплющила очі. – Вибачай. Ти милий. Дуже милий у ліжку. А тепер що буде?
– Я не звик думати про наслідки.
– А я звикла.
– Це ж не злочин. Просто ти довела сама собі, що не варто виходити заміж за цього пілота.
– Мені двадцять три роки. А тобі?
– Двадцять п’ять.
– Ти ще не усвідомив, що твоє «я» – це твоє оточення? Ще не втямив, що так було, є й завжди буде? Я це вже втямила – про себе саму. До гробу залишуся дурнуватою австралійською хвойдою.
– Перестань.
– Зараз скажу тобі, що тепер робить Піт. А пише він мені ось що: «Минулої п’ятниці я підчепив одну мавпу й побавився з нею у вузамару[21]».
– А що воно таке?
– Це означає: «Ти теж маєш право переспати з ким захочеш». – Алісон подивилась у вікно. – Всю цю весну Піт і я прожили разом. Бачиш, ми ладимо одне з одним. Коли не в ліжку, почуваємося як брат і сестра. – Вона скоса глянула на мене крізь хмару тютюнового диму. – Де тобі зрозуміти, що це таке – прокинутися в ліжку з кимсь таким, кого вчора вперше побачила… Це означає щось втратити. Не тільки те, що доводиться втрачати дівчатам.
– Або ж набути.
– Господи, та що ми можемо набути? Ану скажи, хлопче.
– Досвід. Насолоду.
– Чи казала я, що мені дуже подобаються твої вуста?
– Кілька разів.
Алісон придушила сигарету й знову сіла.
– Знаєш, чому мене на плач тягне? Бо я таки вийду заміж за Піта. Як тільки він повернеться, зразу ж і вийду. Піт – це найбільше, на що я заслужила.
Спершись на стіну, вона сиділа в завеликій сорочці – маленький хлопчурик із болісним виразом на обличчі. Вдивлялася в мене, вдивлялася в покривало, поринувши в безмовність.
– У тебе дух занепав. Це тимчасове.
– Той дух падає зразу, коли тільки задумуюсь. Коли, прокинувшись, бачу, хто я й що я.
– У тисяч дівчат таке саме.
– Я не тисячі. Я – це я. – Алісон скинула сорочку через голову й знову забралася під ковдру. – Як тебе звуть? Скажи своє прізвище.
– Ерфе. Е-ер-еф-е.
– А моє – Келлі. Твій татко справді був генерал?
– Справді.
Глузливо, трохи несміло відкозирнувши, вона простягла засмаглу руку. Я присунувся до неї.
– Вважаєш мене хвойдою?
Напевно, саме тоді, дивлячись на неї зблизька, я зробив вибір. Адже міг сказати те, що мав на думці: «Так, вважаю хвойдою, навіть ще чимсь гіршим, бо користаєш зі своєї розпусности. Краще б я послухався твоєї майбутньої зовиці». Якби я сидів чи стояв трохи далі від Алісон, в іншому кінці кімнати, щоб уникнути її погляду, то, мабуть, здобувся б на таку брутальність. Але ці сірі, проникливі, вічно невинні очі благали від мене правди й тим самим змушували брехати.
– Ти мені подобаєшся. Їй-бо, дуже подобаєшся.
– Ляж у ліжко і обніми мене. Більш нічого. Тільки обніми.
Я забрався в ліжко й обняв її. А тоді вперше в житті кохався із заплаканою жінкою.
Алісон ще не раз просльозилася тої першої суботи. Десь о п’ятій годині вона
Очевидно, це зіпсована французька фраза