Маг. Джон Фаулз

      Якось увечері ми пішли подивитися старий фільм Карне «Набережна туманів»[22]. Виходячи з кінозалу, вона плакала. Вдруге заплакала в ліжку. І зачула моє невдоволення.

      – Ти, Ніколасе, не я. Не можеш відчути того, що відчуваю я.

      – Можу.

      – Не можеш. Ото постановляєш собі не зворушуватися, не розчулюватися чи ще щось – і зразу все чудово.

      – Та не чудово. Попросту не так паскудно.

      – Цей фільм навіяв мені відчуття, що підтвердило мою думку про все на світі. Все воно безглузде. Стараєшся бути щасливим, а тоді раптом щось трапляється – і гаплик. Це тому, що ми не віримо в життя на тому світі.

      – Не те що не віримо. Не можемо вірити.

      – Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

      – Ні. Маєш на увазі атомну бомбу.

      Вона курила лежачи.

      – Не бомбу. Нас з тобою.

      Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річ – бути самотнім як палець і не мати ніяких родинних зв’язків.

      Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафору – скляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.

      – Тобі подобається цей ковпак, – сказала вона. – Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.

      Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:

      – Ти таки інший.

      – І самотній.

      Алісон стенула плечима.

      – То оженися. Хоча б зі мною.

      Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.

      – Ти ж виходиш заміж за Піта.

      – А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.

      – Я б попросив тебе не вживати такого слова.

      – Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.

      Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса…» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні…».

      Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісон – обтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не могли – мабуть, тому, що обоє були одинаками в батьків – збагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути… а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень