Маг. Джон Фаулз
й досі злостився на Алісон, що довела до них. Зрештою я сів на ліжку поруч неї й дивився, як з-під набряклих повік сочаться сльози.
– Я чекав на тебе кілька годин.
– Я була в кіно, а не в Піта.
– То чому брешеш?
– Бо ти мені не довіряєш. Гадаєш, що я справді можу до нього піти.
– Це ж треба – насамкінець отак усе спаскудити.
– Сьогодні ввечері мені хотілося накласти на себе руки. Якби набралася духу, то кинулася б під поїзд. Я стояла й думала про те.
– Наллю тобі віскі. – Я приніс чарку. – Тобі ніяк не можна жити самій. Може, якась стюардеса…
– Нізащо не житиму разом з жінками.
– Хочеш повернутися до Піта?
Алісон гнівно зиркнула на мене.
– А ти хочеш попросити, щоб не верталася?
– Ні.
Облишивши сперечатися, вона задивилася на стіну. Вперше за весь вечір злегка всміхнулася. Віскі подіяло.
– Як на одній з отих кількох картин Гоґарта. «Кохання з розрахунку. По п’яти тижнях»[24].
– То що, ми поладили?
– Ми ніколи не поладимо.
– Якби це була не ти, то сьогодні ввечері я б пішов кудись.
– Якби це був не ти, то сьогодні ввечері я б не повернулася.
Алісон простягла чарку, щоб ще налити. Я поцілував їй зап’ясток і пішов по пляшку.
– Знаєш, про що я сьогодні подумала? – спитала вона навздогін.
– Ні.
– Якби я покінчила з собою, ти був би тільки радий. Роздзвонив би всім, що я задля тебе на смерть пішла. Тому я ніколи не дозволю собі самогубства. Не допущу, щоб таке смердюче гівно, як ти, вихвалялося.
– Негарно так казати.
– А тоді я подумала, що зможу це зробити, якщо залишу записку з поясненням. – Вона втупилася в мене, досі не злагідніла. – Заглянь у мою сумочку. Там є блокнот… – Я вийняв його. – Подивись у кінці.
Дві останні сторінки рясніли великими буквами.
– Коли ти це написала?
– Прочитай.
Не хочу жити. Майже завжди не хотіла. Мені добре тільки на стажуванні, де доводиться думати про діло, або за книжкою, або в кіно. Або в постелі. Мені добре тільки тоді, коли я забуваю про те, що живу. Коли живуть лише очі, вуха та шкіра. Не можу пригадати ні одної щасливої хвилини за два-три останні роки. Відколи зробила аборт. Пам’ятаю тільки, як іноді я змушувала саму себе прикидатися щасливою. Ото глянеш у дзеркало – і якусь мить піддаєшся омані, що побачила в ньому щасливицю.
Два останні речення грубо перекреслено. Я подивився їй у сірі очі.
– Ти ж так не думаєш насправді.
– Я написала це сьогодні, на перерві. Якби знала спосіб непомітно накласти на себе руки в отій їдальні, то скористалася б ним.
– Ти… гм, істеризуєш.
– А я і є істеричка! – майже крикнула вона.
– І комедіантка. Навмисно написала, щоб я тепер мав що читати.
Алісон заплющила очі. Запала мовчанка.
– Так. Але не тільки для того.
Вона знову розплакалася,
Вільям Гоґарт (1697–1764) – англійський художник. Автор, зокрема, циклу з шести картин «Кохання з розрахунку. По п’яти тижнях», у якому зображено історію шлюбу сина зубожілого аристократа і дочки багатого торговця.