Маг. Джон Фаулз
давно вбитого німця, об’їджене щурами. З розпанаханого живота випнулися нутрощі, й мрець лежав з ними, як жінка з мертвонародженою дитиною. І тхнув він… можете собі уявити, що це був за дух.
Тут я й заночував. Призвичаїв себе до смороду гнилизни. Я дедалі дужче мерз і гадав, що підхопив лихоманку. Хоч там що, а я постановив не вилазити з цієї вирви, поки триває бій. Мені не було соромно. Я навіть сподівався, що німці підуть у наступ і я зможу здатися в полон.
Лихоманка… Та не підхопив я її. Сприйняв як лихоманку вогонь буття, жагу існування. Тепер я це розумію. Delirium vivens – гарячка життя. Аж ніяк не виправдовуюся. Хоч усяке марення більшою чи меншою мірою антисоціальне, та я кажу про себе як медик, а не як філософ. Тої ночі в моїх спогадах ожили й повернулися давно забуті фізичні відчуття. Вони, навіть ці нехитрі й найменш витончені – смак води, запах смаженого бекону, поставали в пам’яті яскравішими (принаймні не тьмянішими), ніж враження від високого мистецтва, вишуканої музики, ба й від сокровенних митей з Лілі. Німецькі та французькі метафізики нашого століття проголошували нам як істину те, що все в чужому оточенні вороже особі. Я ж дійшов діаметрально протилежного висновку. Для мене все інше й чуже видавалося досконалим і добірним. Навіть цей гнилий труп, навіть пискливі щури. Це ж бо диво – можливість відчувати, дарма що відчуваєш тільки холод, голод і нудоту. Уявіть, що якогось дня у вас відкрилося шосте, досі незнане відчуття, яке годі й уявити, бо воно не має нічого спільного з дотиком, зором, з жодним із тих п’яти, які дала природа. І воно глибше, від нього походять інші відчуття. Дієслово «існувати» вже не пасивне й описове, але активне… майже наказове.
Вже під ранок я збагнув: зі мною сталося те, що побожні люди назвали б наверненням. Бо й таки було осяяння з небес, адже безперестанку літали освітлювальні снаряди. Ось тільки знайшов я не Бога, а нагоду за одну ніч перескочити через усе своє життя.
…Кончіс замовк. Мені захотілося, щоб тут була якась близька людина, хоча б Алісон, яка разом зі мною насолоджувалася б живою пітьмою, зірками, нічними звуками на терасі. Втім, цій людині належало б прожити разом зі мною останні місяці. Жага існування… Я пробачив собі те, що не наважився померти.
– Стараюся описати вам, що зі мною сталося й яким я був. Йдеться не про те, яким мав бути. Не про слушність чи хибність свідомого спротиву війні. Будьте ласкаві затямити це.
Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.
Противник проминув мою вирву й просунувся до наших шанців, але атаку відбито майже зразу. Я здогадувався про ці події, прислухаючись до гулу бою. І з того, що до мого плеча вперся ногою німецький вояк. Вжив моє тіло як підніжок, щоб було зручніше прицілюватися.
Знову запала ніч. Десь на півдні гриміла війна, а на нашій дільниці панував спокій. Січа дійшла кінця. Ми втратили близько тринадцяти тисяч убитими.