Маг. Джон Фаулз
кинув спрута під лавку. – Як гадаєте, чи чекає на ось цю істоту потойбічне життя?
Глянувши на липку масу й піднявши очі, я побачив його глузливу посмішку. Червоно-біла шапочка трохи збилася набакир. Тепер він був схожий на Пікассо, що прикидається Ґанді. А той своєю чергою прикидається корсаром.
Кончіс запустив мотор, ми рушили. Я подумав про битву під Марною, про Нев-Шапелль і заперечливо похитав головою. Він кивнув і підняв над собою біле простирадло. Його рівні зуби неприродно зблисли під яскравим сонячним промінням. Він ніби хотів сказати: «Дурість призводить до смерти, а я, гляньте-но, вижив».
Розділ 23
Під колонадою ми перекусили просто, по-грецькому – козячим сиром і салатом з яєць та зеленого перцю. Навколо в соснах цвіркотіли цикади, поза прохолодною аркадою пражила спека. Коли ми поверталися з моря, я ще раз спробував розвідати що й до чого, нібито випадково завівши мову про Левер’є. Кончіс завагався й глянув на мене з повагою, за якою ховалася легка насмішка.
– Отже, цього вас тепер навчають в Оксфорді – читати книжку з кінця?
Мені нічого іншого не залишалося, крім як усміхнутися й опустити очі. Така відповідь аж ніяк не заспокоїла моєї цікавости, зате дозволила принаймні обійтися без обману й далі розвивати наші стосунки. В неочевидний спосіб – а до такого мені належало призвичаїтися – ця відповідь навіть полестила: мовляв, як це тобі, такому розумному, та досі не втямити правил гри, яку з тобою затіяли? Ні до чого не придалося мені усвідомлення того, що з прадавніх часів ось такими лестощами старигани укоськують молодиків. Я не міг не піддатися. Так само читач не може встояти перед старими як світ, заяложеними літературними штучками, застосованими вправною рукою і у відповідному місці.
Весь цей ленч ми говорили про підводний світ. Кончіс сприймав його як величезний акростих, як лабораторію алхіміка, де в кожної речі є своє таємниче значення та своя історія, і ці властивості належить визначати, розшифровувати й відгадувати. Природознавство в його викладі ставало чимсь дуже вагомим і поетичним. Аж ніяк не темою для скаутських наставників, не мішенню дотепників із журналу «Панч».
Попоївши, ми встали з-за стола. Кончіс намірився піти до себе на сієсту. Ми умовилися зустрітись за чаєм.
– Що робитимете, Ніколасе?
Я розгорнув старий номер журналу «Тайм», що був під рукою. Попередньо акуратно вклав у нього брошуру з сімнадцятого сторіччя.
– Ще не прочитали? – чи то здивувався, чи то вдав здивування господар.
– Ось зараз читатиму.
– І добре. Це рідкісна, виняткова річ.
Звівши руку, він увійшов до оселі. Я перейшов через жорствяний майданчик і поплентався лісом на схід. Спершу довелося йти трохи під гору, а тоді спускатися. За якихось сто кроків віллу затулив невисокий виступ. Переді мною відкрився глибокий, зарослий олеандрами і колючим чагарником яр, що круто збігав до Кончісового пляжу. Сівши, я сперся на сосну й заглибився в брошуру – передсмертну сповідь Роберта