Кінець зміни. Стівен Кінг
нове випливло, тільки я не хотів казати Піту й Іззі. Навіть і не знаю, що, в біса, про це думати. Зараз не встигну тобі розказати, але приїду від лікаря – і все розповім!
– То добре, чудово. Тоді їдь. І хоча я й невіруюча, але помолюся за твої результати. Адже молитва не завадить, правда?
– Не завадить.
Він швидко її обіймає – Холлі довго не пообіймаєш – і вертається до машини, знову думаючи про те, як вона вчора назвала Брейді Хартсфілда – архітектор самогубства. Гарний вислів для людини, яка у вільний час віршує (не те, що Ходжес її вірші читав чи міг би прочитати), але Брейді б, напевне, вишкірився, почувши таке: це, на його думку, і близько не так. Брейді вважав себе князем самогубств.
Ходжес залазить у «пріус», купівлі якого домоглася від нього Холлі, й вирушає до доктора Стамоса. Він і сам трохи молиться: «Хай би це була виразка. Навіть така, яка кровить і яку треба зашивати…
Просто виразка.
Будь ласка, не треба нічого гіршого…»
21
Цього разу він не має часу прохолоджуватися в почекальні. Хоча він і приїхав лише на п’ять хвилин раніше, а народу там уже стільки, як у понеділок зранку. Не встигає він і присісти, як спортсменка-адміністраторка Марлі відправляє його в кабінет.
Белінда Дженсен, медсестра Стамоса, щоразу на річному медогляді вітає його веселою усмішкою, але цього ранку вона не всміхається, не всміхається й тоді, коли він стає на ваги і згадує, що для медогляду вже трохи запізно. На чотири місяці спізнився. Майже на п’ять. Важок на старих вагах підкочується до цифри 165.[19]
Коли він у дев’ятому році йшов на пенсію з поліції, то на обов’язковому передпенсійному медогляді затяг 230 фунтів.[20] Белінда замірює йому тиск, засовує щось у вухо, вимірюючи температуру, а потім веде його повз оглядову кімнату просто в кабінет доктора Стамоса в кінці коридору. Стукає кісточками пальців у двері і, коли лікар відгукується: «Заходьте, будь ласка!», – веде Ходжеса досередини. Зазвичай балакуча, з купою історій про своїх неспокійних дітей і самовпевненого чоловіка, сьогодні вона практично не говорить.
Це не на добро, думає Ходжес – але, може, не все аж так погано. Боже милий, будь ласка, хай не дуже погано. Можна ж іще десяток років попросити, ну можна ж, правда? А якщо Ти не можеш, ну хоч би п’ять?
Венделл Стамос – чоловік за п’ятдесят, він швидко лисіє і має широкоплечу підтягнуту статуру колишнього спортсмена, який зберігає форму й після виходу на пенсію. Він серйозно дивиться на Ходжеса й запрошує його сісти. Ходжес так і робить.
– Наскільки погано?
– Кепсько, – каже доктор Стамос і квапиться додати: – Але не безнадійно.
– Не ходіть навколо, просто скажіть.
– Це рак підшлункової залози, і, боюся, ми зловили його… ну… досить пізно. Процес перекинувся й на печінку.
Ходжес ловить себе на сильному й відчайдушному бажанні розсміятися. Ні, не просто розсміятися, а на хрін закинути голову й видати такий шалений йодль, як той дід Гайді.[21] Напевне, річ у словах
165 фунтів – майже 75 кг.
104,4 кг.
Мається на увазі персонаж книжки Й. Спірі «Гайді» про швейцарську дівчинку, яка мешкає в Альпах у дідуся. Повість була екранізована як фільм і мультфільм.