Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг
так і не прозвучало, дівчинка потягнулася торкнутися тітчиного плеча, хоча була вже цілком упевнена, що її рука не торкнеться там нічого, окрім спинки порожнього крісла, і саме це й трапилося.
Лікар Фельдман їй колись розказував, що в сліпих від народження дітей часто розвивається надчутливість – майже така, як радар – до присутності або відсутності людей у їхньому безпосередньому просторі, але насправді для Дайни то була зайва інформація. Вона сама знала, що це правда. Це не завжди діяло, але зазвичай таки так… особливо, якщо зазначена людина була її зрячою провідницею.
«Ну, вона пішла до туалету і вже скоро повернеться», – подумала Дайна, але все одно відчула, що на неї спадає якесь дивне, непевне занепокоєння. Прокинулася вона не так, щоб раз – і все; то був повільний процес, наче пірнальниця виборсується з глибини до поверхні озера. Якби тітка Вікі, місце якої було біля вікна, вибираючись у прохід, прошурхотіла повз неї хвилини дві-три тому, Дайна б це відчула.
«Значить, вона пішла раніше, – сказала собі дівчинка. – Можливо, їй треба справити велику потребу – нема тут насправді нічого серйозного, Дайно. Чи, може, вона зупинилася побалакати з кимось на зворотному шляху».
От тільки не чула Дайна, аби бодай хтось зараз балакав у пасажирському салоні цього великого літака; тільки приглушене, постійне гудіння реактивних двигунів. Відчуття занепокоєння в ній зростало.
У голові дівчинки заговорив голос міс Лі, її психотерапевтки (хоча Дайна завжди думала про неї як про свою сліпу вчительку): «Ти не мусиш боятися страху, Дайно, – всі діти лякаються час від часу, особливо в нових для них ситуаціях. І це вдвічі сильніше в сліпих дітей. Повір мені, я знаю». І Дайна їй зразу ж повірила, бо, як і сама Дайна, міс Лі була від народження невидющою. «Не відкидай свого страху… але й не піддавайся йому. Спокійно сиди і намагайся логічно помислити, що тут до чого. Ти здивуєшся, як часто це допомагає».
«Особливо в нових для них ситуаціях».
Авжеж, це безумовно така ситуація; це вперше Дайна подорожує літаком, не кажучи вже про те, що летить вона від одного океанського узбережжя до іншого у велетенському трансконтинентальному авіалайнері.
«Намагайся логічно помислити, що тут до чого».
Отже, вона прокинулася в незнайомому місці і з’ясувала, що її зряча провідниця зникла. Звичайно, буде лячно, навіть якщо знаєш, що відсутність тимчасова – врешті-решт, твоя зряча провідниця не дуже-то може надумати скочити до найближчого «Тако Беллу»,[29] коли їй раптом схочеться щось під’їсти, вона ж бо замкнена в літаку, який летить на висоті 37 000 футів. А щодо дивної тиші в салоні… ну, це ж досвітній рейс врешті-решт. Інші пасажири, радше за все, сплять.
«Геть усі? – з сумнівом перепитав занепокоєний куточок її мозку. – Геть УСІ вони сплять? Хіба таке може бути?»
Потім їй надійшла відповідь: кіно. Ті, хто не сплять, дивляться кінофільм, який демонструють у салоні. Звичайно.
Її омило відчуттям майже фізичного полегшення. Тітка Вікі казала їй, що в польоті показуватимуть фільм «Коли Гаррі зустрів
«Taco Bell» – заснована 1962 р. в Каліфорнії мережа фаст-фудів, де подають мексикансько-техаські страви.