Після тебе. Джоджо Мойєс

      Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку – і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.

      – Що тут робиться?

      Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.

      – Маркер, що не стирається, – пояснила мама. – Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.

      – Перестань нарешті малювати на всьому! – кричала Тріна. – Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.

      – Та я ж робив тобі штани-тиждень!

      – Мені не треба штани з днями тижня! – волала вона. – Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!

      – Не свари його, Тріно, – втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. – Могло б бути й гірше.

      Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.

      – Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!

      Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.

      – Що таке? Що такого я сказав?

      – Бернарде…

      – Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.

      – Господи… – Мама затулила обличчя рукою.

      Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.

      – Давай, – шипіла вона. – Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…

      – Що? – насупив брови батько. – Що таке?

      Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець – той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.

      – А що такого? – долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. – Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!

      Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.

      – Господи…

      – Бернарде, не згадуй Бога всує.

      – Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі![11] Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?

      – Ми змиємо, тату, – сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.

      – Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?

      Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.

      – Не відтирається, Джозі. Не відтирається!

      Мама