Після тебе. Джоджо Мойєс
це, мабуть, страшенно шокувало.
– Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.
Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.
Я глибоко вдихнула.
– Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця – бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.
– Смерть ніколи не має сенсу, – зауважила Дафна.
– Тільки якщо ти не буддист, – утрутилась Наташа. – Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки – і я його отрую. – Вона зітхнула. – А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.
– Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, – сказав Суніл. – Бачиш одну – думай про сотню.
– Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів – а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.
– Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться – у тілі когось іншого, правильно? – зауважив Фред.
– А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?
– Не хотів би я стати мухою, – висловив свою думку Вільям. – Мерзенні волохаті чорні створіння. – Він смикнув плечима.
– Та я ж не якась серійна вбивця, – спробувала захиститися Наташа. – Вас послухати – я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.
– Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.
– Думаю, варто нам повернутися до нашої розмови, – втрутився Марк, потираючи скроню. – Луїзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповісти нам свою історію. Хочеш розповісти більше про себе та свого – як його звали? Наприклад, як ви зустрілися. Ми тут усі довіряємо одне одному й пообіцяли, що наші історії ніколи не вийдуть за ці стіни.
Тут я впіймала погляд Джейка. Він глянув на Дафну, потім на мене і ледь помітно похитав головою.
– Я познайомилася з ним на роботі. Його звали… Білл.
Незважаючи на мою обіцянку татові, я не збиралася ходити на зустрічі «Жити далі». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що під вечір у мене просто не було сил іти в порожню квартиру.
– Ти повернулася! – Карлі поставила чашку кави на барну стійку, узяла монети в якогось бізнесмена та обійняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподіляючи монети по відділеннях касової шухляди. – Що, в біса, сталося? Тім сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потім він пішов – і я навіть не знала, чи ти взагалі повернешся.
– Та це довга історія… – Я здивовано поглянула на неї. – Е… а що це на тобі?
Понеділок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловіків у синіх та сірих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у свої айфони, гортають сторінки бізнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акції. Карлі зустріла погляд когось за барною стійкою.
– Та це… Поки тебе не було, багато чого змінилося.
Я побачила, що бізнесмен, якого помітила раніше, чомусь