Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует
юстиції, фінансів, торгівлі, рільництва, крайової оборони та громадської безпеки стосовно мови діловодства крайових органів влади, служб та судів Галичини. У своїй внутрішній діяльності усі вони, окрім військових органів, повинні були користуватися польською мовою. Для комунікації з державними органами поза краєм, з централями та військовими органами зберігалася німецька. Мовою комунікації органів прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дію для підпорядкованих міністерствам внутрішніх справ, крайової оборони та громадської безпеки органів та служб, для Крайової шкільної ради, судів, прокуратури, а впродовж 3-х років – поступово для усіх крайових органів та установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі, рільництва та податкової служби. При цьому громадянам, як і раніше, гарантувалося право вільно комунікувати з усіма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами – польською, українською та німецькою[46]. На практиці згадане розпорядження означало завершення процесу полонізації усіх крайових органів влади в Галичині; воно передбачало остаточне усунення з посад старого німецького чиновництва та передачу влади новій польській бюрократії.
Таблиця 2
З метою закріплення автономного статусу крайової столиці 14 жовтня 1870 р. імператор санкціонував «Статут королівського головного міста Львова» та «Виборчий порядок для громади королівського головного міста Львова»[48], які ідентично відтворювали надані у 1866 р. м. Кракову автономні привілеї. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право міського громадянства. Чисельність громадської ради становила 100 осіб; вона одержала право самостійно запроваджувати власний додаток до прямих податків у розмірі 20 % та до непрямих податків – 40 %. Для української спільноти Львова додатково закріплювалось право комунікувати з міськими органами рідною мовою.
Навесні 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокої політичної кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державної ради, ландтаґів та відставку уряду німецьких централістів на чолі з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони міністра для Галичини. 11 квітня 1870 р. у коаліційному кабінеті німецьких лібералів та федералістів на чолі з Альфредом Потоцким-Пилавою[49] запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В уряді Карла Зіґмунда фон Гогенварта пост «міністра без портфеля» чи «міністра без ресорту»[50] 11 квітня 1871 р. зайняв колишній президент Польського кола у Державній раді Казимир Ґрохольский. Посада міністра для Галичини проіснувала аж до розпаду імперії та обіймалася виключно представниками польської шляхти.
Водночас на фоні зовнішньополітичних невдач у 1870–1871 рр.[51] реформи державного управління в Австро-Угорщині
Verordnung der Minister des Innern, für Cultus und Unterricht, der Justiz, der Finanzen, des Handels und Ackerbau, dann für Landesverteidigung und öffentliche Sicherheit vom 5. Juni 1869 Z. 2354, betreffend die Amtsprache der k. k. Behörden, Ämter und Gerichte im Königreiche Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau, im inneren Dienste, im Verkehre mit anderen Behörden // L. G. Bl. – Jahrgang 1869. – Stück IX. – Nr. 24. – S. 69–71.
На основі вивчення територіальної приналежності судових повітів Краківського та Львівського судових округів можна встановити територіальне відношення утворених у 1866 р. повітових староств (політичних повітів) до Західної чи Східної Галичини, що відображено у табл. 2.
Statut für königliche Hauptstadt Lemberg; Wahlordnung für die Gemeinde der königlichen Hauptstadt Lemberg // L. G. Bl. – Jahrgang 1870. – Stück XXII. – Nr. 79. – S. 113–159.
З метою виходу з кризи імператор уперше призначив австрійським міністром-президентом представника польської шляхти, що символізувало відновлення політичного консенсусу між державою та польською елітою.
Міністр для Галичини був без міністерства. В уряді він мав представляти інтереси всього краю, проте, зазвичай, вони ототожнювалися ним з інтересами польської шляхти.
Внаслідок перемоги Пруссії у франко-прусській війні (1870–1871) та створення Німецької імперії під її егідою, Австро-Угорщина втратила свій політичний вплив у німецьких землях, переважно у тих, де панівною релігією був католицизм. Водночас на європейській арені значно похитнулися зовнішньополітичні позиції імперії Габсбурґів, як союзника Франції. Усі ці обставини сприяли розвитку балканського напряму її зовнішньої політики.