Мереживо людських доль. Наталія Хаммоуда
вже не поспішала додому. Щось її мов зупинило. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно робити кесарів розтин, третя негативна група, у неї діабет». Жінка вирішила повернутися в свою палату, поки ніхто не здогадався, що вона втекла. Ну, бачила її медсестра в коридорі, але це нічого не змінює.
Оксана піднялася на третій поверх і увійшла в палату. Перш за все поглянула на стіл – паперів не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей.
Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку.
З коридору долітали голоси та метушня медперсоналу. Оксана прихилила двері. Їй вдалося зачути, що тільки що прибулу по «швидкій» жінку відвезли на операцію. Оксана прилягла на ліжко, з якою вже встигли зняти білизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузі життя. Вона зловила себе на думці, що ніколи нічого у Господа не просила навіть для себе. А може варто було просити? А може і почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрібен донор, крові у нас немає. У неї ні родичів, ні друзів. Де кров шукати?»
Оксана вискочила з палати:
– Я правильно зрозуміла? У неї третя негативна? Я її знаю, я можу дати кров!
– Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тільки що народила, не зміцніла ще!
Акушерка побігла в бік операційної. Оксана провела її очима, але через кілька секунд акушерка з’явилася в коридорі і крикнула:
– Ну де ти, Дмитренко. Швидко сюди, одягай бахили, виручай знайому.
Оксана увійшла в операційну. На столі лежала Галя. Вона була неймовірно блідою. Жінка сіла в крісло і приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри і вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплі емігрує до Галі. Схаменулась вона від крику лікаря:
– Виймайте дитину, падає тиск, у неї зупинка серця. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо… Розряд!
Розряд, і два і три, ще і ще. Нічого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, педіатри займалися дитиною. Лікар вийшов з операційної, за ним Оксана:
– Лікарю, а як же малюк? Він буде жити? Він здоровий, з ним все в порядку?
– Жити буде, з ним все добре, шкода тільки мамку втратив. Кому він тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці у держави…
Оксану ніби вдарили в серце ножем. Вона підняла очі на лікаря. Серце колотило так сильно, що здавалося вискочить із грудей.
– Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у війну ніхто не кидав дітей, і я не залишу. Чуєте, не кину! Готуйте мені обох, – вчепившись в халат лікаря, молила Оксана.
Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже та сама жінка, яка пару годин тому підписала відмову від власного сина.
– Лікарю, а де папери, що я залишила на столі? Ще не пізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!
– Який лист, ти що, Дмитренко? А хіба він був? – відповів лікар, посміхаючись.
Через тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги. Вони купили все необхідне: підгузки,