Мереживо людських доль. Наталія Хаммоуда
хочеш роби. Марічка, навпаки, дівка видна: круглолиця, не дуже висока, в міру повненька, але не товста. На вроду красива. Очі взяла від матері – сині, як небо. А волосся від тата – попелясте і блискуче.
А до танців були обоє беручкі та справні. Владзьо, хоч і закомплексований, а коли Марічку бачить поруч, ті комплекси кудись самі собою зникають. Як зійдуться на весілля, як візьмуться до танцю, то аж люди розступаються, так вони гарно витанцьовують, що рівні їм нема.
Після закінчення семилітки Марічка подалася до міста вчитись на кравчиню, а Владзьо лишився в селі. Працював у колгоспі їздовим.
Десь на двадцятому році, коли молоді вже подумували повінчатись, чи бодай розписатись, бо Марічка була комсомолкою, Місько, Владзів тато, чомусь почав бокувати[10] від свого товариша Юзька. Як вже Юзько не приступав до того з бесідою, той ніяк він не йшов на контакт. А коли Юзько заговорив про дітей, що пора б уже їх подружити, та чекати внучат, взагалі нічого не відповів, тільки глянув скоса на Юзька, і чкурнув до хати. Коли Владзьо почав розмову про одруження, батько не прийняв синового вибору.
– Не пара вона тобі, Владзю. Не пара, – вимахував руками Місько перед сином, що нічого не розуміючи сидів перед ним на кріслі, і тільки блимав очима.
– Як то, тату, не пара? Ми ж з дитинства паровані. Ви ж самі з вуйком Юзьком нас посватали з пеленок…
– Ну ще не посватали… – чухав потилицю батько. – Нащо тобі та Марічка? Що, дівок в селі мало? Як мало, то йди на друге село, на третє, – торочив[11] своє батько, штовхаючи хлопця в плече.
– Навіщо ж мені по селах жінки шукати, як я Марічку люблю? – впирався син.
– А сам не розумієш? Ти на неї подивися. Вона дівка, як троянда. А ти що? Жердка-жердкою! Ну яка ви пара? – Голосно кричав Місько, а Владзьо лиш кліпав очима, і все ще думав, що то батько його випробовує, чи на сміх бере. Батько ж цілком серйозно продовжував. – Твоя Марічка зафайна[12] до тебе. То нині ви молоді, то нічого не бачите і не розумієте, бо любов вам очі засліпила. А мине з десять років, ти полисієш, посивієш, ще більше згорбишся, он, як я ото! Вона, навпаки, ще більше розцвіте, і чкурне від тебе до якого голови колгоспу чи агронома. А ти тоді куди?
– Що ви, тату, таке несете? – образився хлопець, бо не хотів чути ані єдиного злого слова про свою кохану.
– Я не несу. Я знаю. І послухай мене сину: ніколи твоя Марічка не переступить нашого порога, як невістка. Що хоч роби, а моє слово останнє.
– Ну то я піду в приймаки до вуйка Юзька, – буркнув Владзьо, і гримнувши дверима вийшов на подвір’я, де носом до носа стрівся з Марічкою, яка стояла мов завмерла біля дверей Міськової хати.
– Ти все чула? – сполохано запитав хлопець.
– Чула, – відповіла дівчина, і притулилась до парубка. – Ти, Владзю як хочеш, то слухай вуйка Міська, але я тебе люблю, і ніколи не буде того, що він тобі наговорив. Не треба мені ані голів, ані агрономів. Я тебе люблю, і заміж лиш за тебе хочу.
– Ой, Марічко, і я лиш тебе люблю. Але тато…
– Що
Бокувати – сторонитись.
Торочити – говорити.
Зафайна – занадто вродлива.