Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
пояснили: центрифуга під’єднана до тієї ж мережі, що й світло, тож, якщо її вимкнути, світло теж згасне. А ті камери не оснащені інфрачервоними фільтрами. Старкі зрозумів. Раптом приїде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелівського лауреата, що лежить на глибині чотириста футів під пустелею менш ніж за милю від них? Вимкнемо центрифугу – вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22».[22]
Він ковтнув іще одне «колесо» та подивився на монітор № 2. Цю картинку він любив найменше. Йому не подобався чоловік з обличчям у тарілці супу. Лиш уявіть, що до вас хтось підходить і каже: «Решту вічності ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зі старим жартом «торт у пику» – коли таке трапляється з тобою, це геть не смішно.
Монітор № 2 показував кафетерій проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно між змінами, і в кафетерії було мало людей. Він подумав, що їм було байдуже, де помирати: у кафетерії, спальнях чи своїх лабораторіях. Однак той чоловік з обличчям у тарілці…
На підлозі біля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловік і жінка в синіх комбінезонах. Чоловік у білому комбінезоні розпластався поряд із музичним автоматом «Сібурґ». За столами було дев’ятеро чоловіків та чотирнадцять жінок – дехто повалився на стіл біля тістечок «Твінкіз», дехто й досі стискав закляклими руками стаканчики від спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до іншого кінця зали, сидів чоловік, у якому впізнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зі шматочками філе від «Кемпбеллз».
На першому моніторі був лише цифровий годинник. До 13 червня всі позначки на ньому мали зелений колір. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 – показував циферблат.
13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.
Ззаду коротко продзижчало.
Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив на підлозі роздруківку й поклав її на стіл.
– Заходьте.
То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкіра посіріла. «Нова партія поганих новин, – з блаженним спокоєм здогадався Старкі. – Певне, ще хтось пірнув у тарілку холодного супу зі шматочками філе».
– Привіт, Лене, – тихо промовив він.
Лен Крейтон кивнув.
– Біллі. Це… Господи, навіть не знаю, як сказати вам.
– Кажи слово за словом, солдате.
– Мужики, які мали справу з тілом Кемпіона, здали попередні аналізи в Атланті, і новини геть кепські.
– Що, всі?
– П’ятеро – точно. Лише в одного чоловіка поки що негативні результати – його звати Стю Редман. Однак, наскільки можна судити, сам Кемпіон був тривалий час негативним.
– Якби Кемпіон не втік… – сказав Старкі. – Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.
Крейтон кивнув.
– Продовжуй.
– Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.
– А преса, журналісти?
– Поки
Військове правило № 22 дозволяє божевільним льотчикам не брати участі у вильотах. Однак ті, хто посилається на це правило, аби уникнути вильоту, підтверджують протилежне, адже не прагнуть помирати, чим засвідчують власну нормальність. Описане в сатиричному романі Джозефа Геллера «Пастка-22» («Catch-22») і стало крилатим виразом, що означає пастку для дурнів.