Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
то й восьмизначними числами. Та якби сім’ї, яким вони належали, переїхали сюди, людиною з найнижчим коефіцієнтом інтелекту на пляжній дорозі став би паркувальник Ґас. У дітлахів були б десятишвидкісні велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знуджені фізіономії, ходили б із батьками на вечері з лобстерів та відвідували б міський театр Оґанквіта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у літніх сутінках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красиві кобальтові спалахи, що виблискували поміж нагромаджених один біля одного будинків. На очі набігли нові сльози й розмили контури предметів у її полі зору. Невеличка біла хмаринка зі сльозами.
Під’їхали до стоянки, і Ґас махнув їм рукою. Вони помахали у відповідь.
– Вибач, що вдарив тебе, Френні, – стиха мовив Джесс. – Я зовсім, зовсім не хотів.
– Знаю. Повернешся до Портленда?
– Лишуся тут, а вранці тобі зателефоную. Та останнє слово за тобою, Френ. Якщо вирішиш, що потрібен аборт, я вишкребу всі гроші, які є, та…
– Гра слів навмисна?
– Ні. Зовсім ні. – Він ковзнув сидінням до неї та нагородив її скромним, мало не цнотливим поцілунком. – Я кохаю тебе, Френ.
«А я тобі не вірю, – подумала вона. – Чогось уся впевненість зникла… та я з гідністю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».
– Гаразд, – ледь чутно сказала вона.
– Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.
– Окей.
Вона сіла за кермо й зненацька відчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.
Джесс підійшов до велосипеда, відімкнув його від перил і під’їхав до неї.
– Я чекатиму твого дзвінка, Френ.
Вона вичавила із себе усмішку.
– Побачимо. Бувай, Джессе.
Френ увімкнула передачу, розвернулась, і «вольво» покотив стоянкою до набережної дороги. Вона бачила, як Джесс стоїть біля велика на тлі океану, і вдруге за день подумки звинуватила його в тому, що він точно знає, який має вигляд. Та замість розлютитися вона відчула легкий смуток. Френ їхала й думала, чи зможе коли-небудь дивитися на океан так, наче нічого не сталося. Язик простромив біль. Вона опустила вікно й плюнула. Цього разу слина була білою. Френ чула міцний запах океанічної солі, дуже подібний до присмаку гірких сліз.
Розділ 3
Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.
У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:
– Ану позатикалися!
На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки – старого іржавого сміттєвоза – і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» – просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.
– Так, татусю, – покірно сказав Люк. Йому