Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
чоловіків закотили всередину ноші.
– Гепе, – заговорив один із них. – Тобі пощастило, що твоя хирна дупа не злетіла в повітря й не кружляє в раю. Це він, га?
Завсідники станції розійшлися, щоб пропустити санітарів: Біллі Верекера, Монті Саллівана та Карлоса Ортеґу – їх усі знали.
– У тій автівці ще два пасажири, – сказав Геп і, відтягнувши Монті вбік, додав: – Жінка та мала дівчинка. Обидві мертві.
– Бляха-муха! Точно?
– Ага. Та чолов’яга про це не знає. Повезете його до Брейнтрі?
– Та певно ж. – Монті дивився на Гепа ошелешеними очима. – А що робити з тими двома в машині? Гепе, я не знаю, що робити.
– Стю може зателефонувати до поліції штату. Ти не проти, якщо я поїду з вами?
– Та ні.
Вони поклали хворого на ноші, і поки його вивозили на вулицю, Геп підійшов до Стю.
– Я хочу з’їздити в Брейнтрі разом із ними. Зателефонуєш до поліції штату?
– Ясна річ.
– І Мері також. Подзвони та розкажи їй, що трапилося.
– Окей.
Геп підбіг до швидкої та заліз усередину. Біллі Верекер загрюкнув за ним дверцята й гукнув двох інших санітарів. Вони перелякано й вражено витріщалися на вміст салону роздовбаного «шеві».
За кілька секунд швидка рушила з місця – завила сирена, червоний проблисковий маячок закрутився й запульсував, кидаючи на майданчик станції криваві тіні. Стю підійшов до таксофона та опустив у нього четвертак.
Водій «шеві» помер за двадцять миль до лікарні. Він втягнув у булькітливі груди останній вдих, випустив його, знову почав набирати повітря, а тоді це зупинилося.
Із задньої кишені незнайомця Геп дістав гаманець та оглянув його вміст. Сімнадцять доларів готівкою. Каліфорнійські водійські права, які стверджували, що їхнього власника звали Чарльз Д. Кемпіон. А ще там було військове посвідчення та ламіновані світлини з його дочкою й дружиною. Гепові не хотілося їх роздивлятися.
Він запхав гаманець назад у кишеню померлого й сказав Карлосові, щоб той вимкнув сирену. Було десять по дев’ятій.
Розділ 2
На міському пляжі в Оґанквіті, штат Мейн, в Атлантичний океан врізáвся довгий кам’яний пірс. Сьогодні він нагадував їй сірий палець судді, і коли Френні паркувала автівку на громадській стоянці, бачила, що Джессі сидить на самому його вістрі – лише силует проти яскравого неба. Над ним ширяли галасливі чайки, доповнюючи новоанглійський пейзаж (хоч бери й на стіну вішай), і вона сумнівалася, що котромусь із птахів стане духу зіпсувати його, скинувши білу бомбочку на бездоганну блакить робочої сорочки Джессі Райдера. Зрештою, він справжній поет.
Вона знала, що то Джесс, бо його спортивний велосипед був прикутий до залізної огорожі, яка бігла повз будиночок паркувальника. Ґас – лисуватий і череватий муніципальний службовець – рушив їй назустріч. Для туристів діяв тариф у долар із машини, та він знав, що Френні живе в Оґанквіті, тому навіть не глянув на наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА», яка притулилася в кутку лобового скла. Френні частенько сюди приїздила.
«Ще