Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
саме тоді з безіменного натовпу в Лондоні виринув перший прабатько їхнього роду. Він протримався на плаву достатньо, аби його занесли до церковних архівів як Мертона Давнза, каменяра. Чотири роки тому це родовідне дерево опублікували в «Новоанглійському генеалогові» – складала його саме Карла.
І тепер вона гладила книгу з іменами, довідатися про які було так непросто. То був її прихисток – безпечна територія, на яку не ступав ніхто зайвий. Френ замислилася, чи не було серед тих предків злодіїв? Алкоголіків? Самотніх матерів?
– Як же ти могла так учинити зі мною, з батьком? – врешті спитала Карла. – Хто то був? Той хлопчисько, Джессі?
– Так, Джессі. Він і є батько.
Карла здригнулася від того слова.
– Як ти могла? – повторила вона. – Ми все зробили, щоб виховати тебе належним чином. Це просто… просто…
Вона закрила обличчя руками й заплакала.
– Як ти могла? – рюмсала вона. – Це таку дяку ми отримуємо за всю нашу турботу? Ти йдеш собі і… і… злягаєшся з якимось хлопчиськом, наче сучка в тічці! Погане дівчисько! Погане дівчисько!
Вона зайшлася плачем, прихилившись до камінної полиці, однією рукою прикривши очі, а другою так само ковзаючи по зеленій палітурці. Тим часом годинник спокійно відлічував час.
– Мамо…
– Замовкни! Ти вже все сказала!
Френні незграбно підвелася. Ноги здавалися дерев’яними, та, певне, це було не так – вони тремтіли. З очей у Френні також побігли сльози, але вона не зважала. Вона не збиралася дозволити цій кімнаті завдати їй чергової поразки.
– Я піду.
– Ти їла за нашим столом! – зненацька закричала на неї Карла. – Ми любили тебе… підтримували… і ось що ми маємо! Погане дівчисько! Погане дівчисько!
Засліплена слізьми, Френні зашпортнулася – права ступня зачепилася за ліву гомілку. Втратила рівновагу й полетіла, виставивши руки. Скронею вдарилась об журнальний столик, а одна рука зачепила вазу з квітами, і та вивернулася на килим. Посудина не розбилася, однак із неї полилася вода, і сизий килим став сірим, як шифер.
– Дивись! – закричала Карла мало не переможним голосом.
Від сліз у неї з’явилися синці під очима, і волога прорізала в макіяжі дві світлі доріжки. Вигляд вона мала змарнілий та напівбожевільний.
– Дивись, ти зіпсувала килим, бабусин килим…
Френні сиділа на підлозі й очманіло терла голову. Вона й досі плакала. Їй хотілося сказати матері, що то лише вода, та нерви в неї геть розхитались, і вона вже не знала, так це чи ні. Справді вода? А може, сеча? Що з двох?
Рухаючись із тією ж моторошною швидкістю, Карла Ґолдсміт підхопила вазу й затрусила нею перед лицем дочки.
– Що плануєте робити, міс? Плануєте лишитися тут? Невже ти думаєш, що житимеш і їстимеш у нашому домі, а сама будеш вештатися з місцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!
– Не буду я тут лишатися, – пробурмотіла Френні. – Ти думала, мені захочеться