Відьмак. Сезон гроз. Анджей Сапковський
його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.
– Розписка!
– Не маю. Але…
– Немає розписки – немає депозиту, – не дала йому скінчити комендантка. – Мечі забрано, не чув? Сам же ж, напевне, і забрав. А тепер вертеп тут крутиш? Віджати щось бажаєш? А ніц тобі з того. Забирайся геть.
– Я не піду, поки…
Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягнула Ґеральта й розвернула його. Обличчям до дверей.
– Нахєр пішов.
Ґеральт жінок бити відмовлявся. Утім, щодо того, хто мав плечі, наче борець, живіт – наче рулет, а литки – наче дискобол, а до того всього ще й пердів, наче мул, не мав жодних бар’єрів. Відіпхнув комендантку й з усіх сил гепнув їй у щелепу. Своїм улюбленим правим гаком.
Інші завмерли, але лише на мить. Комендантка ще не встигла приземлитися на стіл, розбризкуючи довкола квасолю й перцевий соус, а вони вже насіли на відьмака. Одній він без роздумів розквасив носа, другій дав так, що аж хруснули зуби. Двох почастував Знаком Аард, і ті полетіли, наче ляльки, на стійку з алебардами, зваливши їх усі з неймовірним стуком і грюкотом.
Отримав у вухо від комендантки, убабляної в соус. Друга стражниця, та, із твердим бюстом, схопила його ззаду ведмежою хваткою. Він гепнув її ліктем так, що аж завила. Комендантку пхнув на стіл, ударив розмашистим гаком. Ту, з розквашеним носом, ударив у сонячне сплетіння й повалив на землю, чув, як її вигортає. Інша, буцнута в скроню, гупнула стриженою потилицею об стовп, обм’якла, очі її миттєво затягнула імла.
Але на ногах трималися ще четверо. І край настав його перевазі. Дістав ззаду в голову, а відразу після того – у вухо. А після – у криж. Якась із них підтяла йому ноги, коли впав, дві звалилися на нього, притиснули, працюючи кулаками. Інші не шкодували копняків.
Ударом чола в обличчя він викреслив одну з тих, що притискали його, але відразу на зміну їй прийшла інша. Комендантка – упізнав він по краплях соусу. Ударом згори дала йому в зуби. Він плюнув жінці кров’ю прямо в очі.
– Ніж! – репетувала вона, мотаючи стриженою головою. – Ніж мені дайте! Яйця йому відчикрижу!
– Навіщо ніж! – крикнула інша. – Я йому й так відгризу!
– Стояти! Струнко! Що воно має значити? Струнко, я сказав!
Голос, оглушливий і вимогливий, продерся крізь шум битви, угамував стражниць. Вони випустили Ґеральта з обіймів. Він ледь підвівся, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи покращив його настрій. Не без задоволення поглядав на свої досягнення. Стражниця, яка лежала під стіною, уже розплющила очі, але досі була не в змозі навіть усістися. Друга, зігнута, випльовувала кров і мацала пальцями зуби. Третя, та, із розквашеним носом, намагалася встати, але раз у раз падала, ковзаючи по калюжі власної квасолевої блювоти. З усієї шістки тільки половина трималася на ногах. Тож результат міг задовольняти. Навіть у світлі того факту, що, якби не втручання, він і сам би дістав чимало каліцтв – і невідомо, чи зумів би встати власними силами.
А тим, хто втрутився, був достойно вдягнений чоловік зі шляхетними рисами, що аж випромінював авторитет. Ґеральт не знав, хто це. Натомість