Відьмак. Сезон гроз. Анджей Сапковський
купців і фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими закладами, магазинами та магазинчиками. Розташовано було тут також і корчми та будинки розпусти вищої категорії, у тому числі заклади, що пропонували те саме, що в припортовій Пальмірі, але за значно вищу ціну. Центр кварталу утворювали чотирикутний ринок, будинок міської ратуші, театр, суд, митниця й кам’яниці міської еліти. Посеред ратушної площі стояв на постаменті страшезно обісраний чайками пам’ятник засновникові міста, королю Осмику. Була то явна липа, бо приморське місто існувало задовго до того, коли Осмик приліз сюди дідько його знає звідки.
Вище на пагорбі стояв замок і королівський палац, за формою та виглядом досить нетиповий, бо був то колись старий храм, перебудований та розбудований після того, коли залишили його жерці, скривджені повною відсутністю зацікавлення з боку місцевого люду. Після храму залишилася навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, у який дотепер пануючий король Кераку Белогун наказував бити щоденно опівдні та – вочевидь, на зло підданим – опівночі.
Дзвін відізвався, коли відьмак заїхав поміж першими хатами Пальміри.
Пальміра смерділа рибою, пранням та кружалом, тіснява на вулицях була потворна, проїзд ними коштував відьмакові чимало часу та терплячки. Він зітхнув, коли нарешті дістався до мосту й перебрався на лівий берег Адалатте. Вода смерділа й несла грудки збитої піни – результат праці фарбарні, що стояла вище за течією. Звідти вже недалеко було до шляху, що вів до оточеного гостроколом міста.
Він залишив кобилу в стайнях перед містом, заплативши наперед за два дні й залишивши стаєнному бакшиш, аби гарантувати Пліточці потрібний догляд. Скерував свій шлях до вартівні. До Кераку ввійти можна було лише крізь вартівню, після проходження контролю та малоприємних процедур, що його супроводжували. Відьмака та необхідність трохи дратувала, але він розумів її мету: мешканців району за гостроколом не дуже радувала думка про візити гостей із портової Пальміри, особливо в особі мореплавців із чужих країв, які сходили там на берег.
Він увійшов до вартівні, дерев’яної споруди зрубної конструкції, що містила, як він знав, кордегардію. Думав, що розуміє, що на нього чекає. Помилявся.
За своє життя він відвідав чимало кордегардій. Малі, середні й великі, у закутках світу близьких і цілком далеких, у регіонах цивілізованих більше, менше або й узагалі поза цивілізацією. Усі кордегардії світу смерділи затхлістю, потом, шкірою й сечею, як і залізом та маззю для його консервації. У кордегардії Керака було так само. А скоріше було б, якби класичних запахів кордегардії не перебивав важкий, задушний, стелі сягаючий сморід пердіння. У меню гарнізону тутешньої кордегардії – у цьому не могло бути сумнівів – домінували зернобобові, як то горох, біб і кольорова квасоля.
А от тутешній гарнізон був винятково дамський. Складався він із шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були поглинуті підвечірком. Усі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало там у рідкому перцевому соусі.
Найвища