Код да Вінчі. Ден Браун
деякий час дивився на молоду жінку.
– Добре, але що видумаєте про те, чому Жак Соньєр вирішив їх написати? Що він цим сказав? Що це означає?
Вона знизала плечима.
– Нічого. В тому-то й річ. Це просто жарт. Це як узяти слова славетної поезії й написати їх у довільному порядку, щоб подивитись, чи хтось упізнає, звідки вони.
Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив своє обличчя майже впритул до обличчя Софі.
– Я сподіваюсь, ви маєте якесь адекватніше пояснення, аніж це.
М’які риси Софі стали на диво жорсткими.
– Капітане, враховуючи те, що у вас поставлено сьогодні на карту, я вважала, що вам варто було б знати, що Жак Соньєр міг просто гратися з вами. Мабуть, це не так. Я поінформую директора відділу дешифрування, що ви не потребуєте наших послуг.
Сказавши це, вона розвернулась на підборах і пішла тією ж дорогою, якою прийшла.
Спантеличений Фаш дивився, як жінка зникає у темряві. «Вона що, збожеволіла?» Він глянув на Ленґдона, який усе ще слухав повідомлення по телефону і, здавалося, був дуже занепокоєний. Коли він урвав зв’язок, то виглядав наче хворий.
– Щсь сталося? – спитав Фаш.
Ленґдон ледь похитав головою. «Погані новини з дому», – подумав Фаш, помітивши, коли брав назад телефон, що його підозрюваний злегка спітнів.
– Нещасний випадок, – відповів Ленґдон затинаючись і дивно поглядаючи на Фаша, – один друг… – він вагався, – я маю летіти додому завтра вранці першим же рейсом.
Фаш не сумнівався в тому, що шок на обличчі Ленґдона був непідробним, але він відчув й іншу емоцію: йому здалося, в очах американця з’явивсяся прихований страх.
– Мені шкода, – сказав він, уважно дивлячись на Ленґдона. – Може б, ви присіли?
Він рушив до однієї з лавок у галереї. Ленґдон неуважно кивнув, зробив кілька кроків до лавки, а потім зупинився.
– Взагалі-то, я хотів би скористатися туалетом.
Фаш був внутрішньо незадоволений, що допит уривався.
– Туалет. Звичайно ж. Давайте зробимо перерву на кілька хвилин, – він рушив назад довгим коридором у тому напрямку, звідки вони прийшли. – Є туалети біля кабінету куратора.
Ленґдон, вагаючись, вказав в іншому напрямку, в бік протилежного кінця Великої галереї.
– Мені здається, цей набагато ближче.
Фаш зрозумів, що Ленґдон мав рацію. Вони вже подолали дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.
– Мені піти з вами?
Ленґдон похитав головою, вже йдучи галереєю.
– Немає потреби. І… я хотів би… я маю кілька хвилин побути сам.
Фаш був не в захваті від ідеї Ленґдона йти до туалету самому цим коридором, але він знав, що з Великої галереї був лише один вихід, а саме ґрати, під якими вони пролізли, і на першому поверсі біля кожного виходу вартувала охорона. Ленґдон не зміг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це.
– Я маю на хвилинку повернутися до офісу мсьє Соньєра, – сказав він. – Прошу вас, підходьте туди, коли звільнитесь. Нам іще багато про що треба поговорити.
Сердитий,