Куркуль. Максим Бутченко
вченого дядька, з лисиною, наче натертою каніфоллю. Він дві години поспіль стояв у куті, як прибитий, і не замовкаючи розповідав про те, що світовий капіталізм має от-от повиздихати, а пролетаріат – навпаки, скрізь повстати і правити всією Землею. Треба лише потерпіти трошечки, натиснути, зерна не утримувати, а все віддавати Партії. Насамкінець усі вже ладні були розійтися, адже час стояв пізній, аж тут Федот не втримався й спитав:
– Ти, я бачу, дядько вчений. Університети закінчував, долоньки-он бачу, які ніжні, мов у дівчинки…
Чоловіки попереду радісно закрякали, а жінки біля виходу гмукнули всі разом.
– Товаришу, я… – намагався сам за себе заступитися вчений.
– Так-от, – продовжив Федот, – якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?
– Е-е-е… – забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.
Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.
Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.
– Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? – прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.
– Йду на збори, прочухати твоє керівництво! – одразу відповів Федот.
– Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.
– Про шо це ти, Несторе?
– Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»
– Ну-ну, і що ж він відповів?
– Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.
– Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?
– А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!
– Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…
– Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.
– Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.
– Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!
– Хитрий ти! Як