Куркуль. Максим Бутченко
вона так і тримала задимлений казан, з якого валувала біла, кудлата пара. Вигляд жіночки його розвеселив, він підійшов до неї, уперся в казан, ухопив його, поставив на земляну підлогу.
– Ти чого це? – щиро здивувалась вона.
– Того, – посміхнувся Федот.
– Що ти «того», це зрозуміло, – показала зуби жінка.
– Поговори-поговори, дозволяю, – обійняв її чоловік, притискаючись усім тілом.
– Ой, ти диви, як молодий. Молодий, молодий, ти чого такий худий?
– А тому, що я є твій, – несподівано навіть для себе уклав риму Федот.
Він доторкнувся до губ своєї дружини. Вони виявились м’якими і здатливими, її подих був такий гарячий, пахнув хлібом, молоком, прянощами, ледь відчутним ароматом чогось жіночого, таємного, прихованого. Федот потягнув Шуру на невеличку купу сіна, що здималась у кутку, поклав туди жінку та навис, як плуг на полі. Згодом підняв її свитку та тонку білизну й жадібно уп’явся в невеликі налиті груди, стискаючи їх долонями. Саша уважно роздивлялась обличчя чоловіка, який насолоджувався її плоттю, а тоді заплющила очі й поринула кудись дуже глибоко, у зовсім інші світи.
– Знаєш, що я хочу тобі сказати? – Федот вдягався, подекуди дивлячись на дружину, яка приводила себе до ладу.
– Йой, я навіть не можу уявити. Я ж дурна баба, де мені ваші розумні думки осягнути!
– От все тобі баламутити! Тепер не скажу!
– Добре, добре. Кажи вже, нещастя ти моє.
– Я от ішов і зрозумів, що ще ніколи…
– Згадала! Доньки давно пішли на ставок, досі не повернулись.
– Не дала договорити… Як не повернулись?!
– Треба йти. Федюнчику, скажеш іншим разом. Я зовсім забулася, піди подивись, що вони там роблять. Треба їсти давно, а вони ще там!
– Добре, добре. Біжу.
Він накинув кожуха та скочив на двір. Попрямував до низини. Там блискотіла скляна поверхня ставка, що замерз. Діти часто гралися там, ковзались на дерев’яних саморобних санках, що розганялися на крижаній поверхні до швидкості Жвавого. Знизу вже було видно маленькі темні фігурки, які копирсалися, падали, заливалися сміхом, що нагадував маленькі дзвіночки. Такий дзвінок колись подарував йому дід. Де взяв, Федот не питав, малий був та простий для таких питань. Лише ганяв із ним зранку до пізнього вечора, ховав за пазухою. Іноді залізе на яблуню, сховається серед патлатих гілок, витягне дзвінок та почне легенько водити в різні боки. Тоді кришталевий звук розлітався по зеленому листю, стукався об гілля та опадав, мов стиглі плоди. От і зараз дитячий сміх мимоволі нагадав йому про ті медові часи, коли тато здавався найвищою людиною на землі, а літо тривало так довго, що можна було прожити все життя. Федот примітив своїх доньок здалека, трохи повернув і пішов до правого боку ставка. Ліда возила Зою на санках, падала, а потім розганялась по ковзанці. Ще кілька хвилин, і діти пізнали батька, який погрозливо замахав рукою. Дівчата слухняно підійшли до берега, захекані та почервонілі.
– Ви чого це матір не слухаєте! Сказала ж – не довго.
– Таточку,