Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс
Мені подобався футбол. Я міг назвати всіх гравців команди «Парі Сен-Жермен»: Касагранде, Алджеріно, Сіссе, Анелька…
– Гаразд, – говорить Нелл, відчуваючи, що Прем’єр-ліга може вбити романтику паризької ночі. – Хто була дівчина, у яку ти вперше по-справжньому закохався?
– Легко, – твердо говорить Фаб’єн. – Це була Ненсі Делевінь.
– Красиве ім’я. А якою вона була?
– Довге темне волосся. Милі кучері. Comme ça[13]. – Він крутить пальцем біля обличчя, показуючи, які в дівчини були кучері. – Великі темні очі. Чарівна усмішка. Вона покинула мене заради мого друга Жерара. Зрештою, це можна було передбачити, – говорить він, помічаючи, як вона засмутилася. – У нього був кращий…
Він ніби підскакує вгору й униз, Нелл здивовано дивиться на нього, а Фаб’єн продовжує:
– Як це називається… батут. Нам було по сім років. Ось, поверни трохи кермо. У цій частині сильна течія.
Він кладе свою руку на її, допомагаючи керувати човном, коли вони пропливають під мостом. У нього теплі руки, і в Нелл несподівано заливає щоки рум’янцем.
– Як щодо нещодавніх захоплень? – говорить Нелл.
– Два роки я жив із Сандрін. Ми розійшлися три місяці тому.
– Що сталося?
– А чого не сталося? Я не отримав кращу роботу. Я не дописав книгу й не став наступним Сартром. Я не подорослішав, не змінився, не розкрив свій потенціал, – промовляє Фаб’єн, здригаючись.
– Дурниці, – промовляє Нелл до того, як усвідомлює, що робить. – Чому взагалі для цього мають бути якісь часові рамки? Я хочу сказати, що в тебе є хороша робота, ти працюєш із людьми, які тебе люблять. Ти пишеш книгу. Ти чоловік, який сам ходить на мистецькі виставки. Ти ж не лежиш днями в ліжку.
– Іноді я так і роблю.
– То яке найперше правило закону про розрив стосунків? Лежати в ліжку й жаліти себе.
– А друге правило яке? – запитує Фаб’єн, усміхаючись.
– Трохи себе принижувати, а тоді йде правило номер три – провести ніч із кимось, хто тобі абсолютно не підходить, правило чотири – зрозуміти, що ти знову насолоджуєшся життям, правило п’ять – як тільки збагнеш, що стосунки тобі не потрібні, – бум! – вони накочуються на тебе, ніби хвиля.
Фаб’єн перехиляється через кермо.
– Цікаво, а мені дійсно потрібно пройти всі ці етапи?
– Думаю, що так, – відповідає Нелл. – Ну, може, кілька етапів можна перескочити.
– Що ж, я вже встиг себе попринижувати, – усміхається він, не бажаючи говорити ще щось.
– Та годі тобі, – говорить Нелл. – Можеш мені розповісти. Я ж живу в іншій країні. Ми більше ніколи не побачимося.
– Гаразд… – Фаб’єн примружує очі. – Після того, як Сандрін пішла від мене, я ходив навколо будівлі, де вона працює, з ось таким виразом обличчя… (Нелл розцінює його вираз як французький сум) і думав: якщо вона мене побачить, то закохається в мене знову.
Нелл стримується, щоб не засміятися.
– О так, це саме той вираз обличчя, який може вразити будь-яку
Ось такі (