Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс
чекали на нього в кафе, щоб зробити сюрприз. Я й досі пам’ятаю все так, ніби це було вчора. Ми сиділи за столиком, голодні, намагаючись не дивитися на меню, і не розуміли, чому його так довго немає.
«Благаю, не бовкни щось дурне, – думає Нелл. – Не нахиляй голову набік, намагаючись вигадати щось, щоб мене підбадьорити».
Але Фаб’єн мовчить, а тоді, після тривалої паузи, його слова беззвучно падають у воду:
– Погано. Мені дуже шкода.
– Мою маму це дуже травмувало. Вона тепер майже нікуди не виходить. Я намагаюся переконати її переїхати, адже дім, у якому вона зараз живе, занадто великий для неї однієї. Але вона не хоче звідти їхати.
– Але ти пішла іншим шляхом.
– Не зрозуміла. – Нелл повертає обличчя до нього.
– Ти вирішила… ще приказка така є… взяти долю у власні руки?
– Еге ж. Слухай, мені… – промовляє вона, намагаючись проковтнути клубок у горлі.
Раптом Фаб’єн звертає увагу на щось над ними:
– Тримайся. Треба трохи зменшити швидкість.
Перш ніж до Нелл повертається здатність говорити, Фаб’єн уповільнює човен і показує вгору. Нелл дивиться, на що він показує рукою.
– Що це?
– Міст мистецтв. Бачиш ці відблиски? Це замочки кохання. Чула про них?
Нелл дивиться вгору, на крихітні замочки, які висять так щільно, що перила мосту стали опуклими й блискучими. Усе це кохання. Ці мрії. На мить вона замислюється, скільки цих пар і досі разом. Скільки з них щасливі, скільки закоханих порвали одне з одним, скільки померло. Вона відчуває, що Фаб’єн дивиться на неї. Раптом її серце починає стискатися.
– Я також хотіла повісити один. Залишити якусь річ на пам’ять. Доки ми будемо… я буду тут.
Раптом вона відчуває його вагу в сумочці. Вона дістає замок і кладе на лавку поряд. Якусь мить просто дивиться на нього.
– А знаєш що? Це дурна ідея. Поки я сюди їхала, то прочитала в газеті новину, що від ваги всіх цих замків цей клятий міст скоро просто обвалиться. То який у цьому взагалі сенс? Це просто безглуздо. – У її голосі відчуваються нотки злості, які дивують її саму. – Ти просто знищуєш те, що любиш. Чим більше замків, тим важчим буде міст. Тож люди займаються дурницею.
Фаб’єн дивиться вгору, поки вони повільно пропливають під мостом. А тоді промовляє:
– Думаю, мій також десь… там. Ти маєш рацію. Це лише безглуздий шматок металу. Він нічого не означає. – Він дивиться на годинник і додає: – Alors[14]… уже майже шоста. Нам час повертатися.
За півгодини вони вже стояли біля готелю. Ранок був доволі прохолодним, і сонце ще тільки починало прокидатися.
Нелл знімає куртку Фаб’єна, уже сумуючи за її теплом.
– Ці замки, – промовляє вона, простягаючи йому куртку, – це довга історія. Але я не мала на увазі, що ти…
– De rien[15], – перериває її Фаб’єн. – Моя дівчина постійно казала, що я літаю в мріях. І вона мала рацію.
– Твоя дівчина?
– Колишня дівчина.
– Що ж, зараз я також літаю в мріях. – Нелл не
Гаразд (
Нічого (