Дим. Володимир Худенко
нього іноді така лукавенька, навіть глузлива посмішка, причому він сам у такі хвилі зазвичай нічого лукавого і глузливого й на думці не мав. Ірина сама йому якось про се сказала, мовляв – мружишся, як циган. Він, правда, одразу, сміючись, зауважив, що ніяких циган в роду наче й не мав, а вона натомість приказала – не дивись на мене так, бо я ніяковію. І дуже видно було при цьому, що їй так ніяковіти подобається. Після того Антон подумав, що, може, в тій його посмішці що і є, але, ясна річ, подумав те просто жартома. В цілому ж її вибір так і лишився для нього нерозгаданою таємницею аж до сих пір.
Ще зі школи норов у Ірини, з одного боку, був наче й простий, невибагливий, але разом з тим із погордою, хоча, може, це й не те слово. Не те щоб вона була гордовита, зовсім ні, але завше трималась трохи наче осторонь од решти, трошки в самотині, хоч і мала подруг, товаришів. Вона ніколи не допускала зайвого панібратства або чого такого – завше спиняла отим тяжким поглядом будь-кого, хто без дозволу порушував її простір. Вона часто бувала в довгій задумі, в отій своїй немов печалі, і не любила, коли її в такі хвилі відволікали. Та знову ж таки – може, то лише закоханий Антон того всього про неї додумував, і вона б сама посміялася, аби він або хто інший розказав їй про таку її значущість в його очах. Скоріше за все, так і було б.
Так-сяк впорались із хазяйством того вечора, а вечеряти й не стали. Перехопив кожен щось там на похороні, а хоч би й ні, то все одно – шматок до горла не ліз. На вечір знов повіяв пронизливий вітрюга і нагнало хмари, берізка під двором тільки й шелестіла підв’ялим листом, а гуси в хліві уривчасто ґелґотіли.
Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледів, одчув скоріше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втішати. Тож він її випередив – мовив з легкою усмішкою:
– Подивимось серіал, може?
Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серіал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то він зазвичай або читав який детектив з бібліотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловіками, що, як і він, не були прихильниками того видовиська. У тому серіалі йшлося про якусь вбиту дівчину в маленькому американському містечку – мабуть, то як на їхні мірки маленькому – про розслідування її вбивства, хоча Антон те розслідування не розумів, та й взагалі мало чого розумів у їхньому заморському житті, а тої вбитої дівчини йому було чогось шкода.
– Та якось не хочеться… – зніяковіла Ірина, здивована його пропозицією. – Настрій не той наче. Та й ти ж не любиш?
– Навпаки, – знизав плечима Антон, – відволіктись трохи… Давай.
Вони ввімкнули свій старий радянський телевізор «Електрон» – подарунок на весілля від Іриного брата. Тоді він ще був бозна-якою розкішшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло років зо два, і всі стали купувати імпортні, ну як усі – у кого на те були гроші, ясна річ. У селі, варто сказати, не дуже у кого ще й були.
Серіал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки ніяковіла,