На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба подолати.
Тож я виходжу до передпокою, беру свій ранець і несу до материного ліжка, а там викладаю все, що привіз: цілу головку сиру, яку роздобув мені Кач, дві пайкові хлібини, три чверті фунта масла, дві бляшанки з ліверним фаршем, фунт смальцю і торбинку рису.
– Візьміть, це вам, мабуть, придасться…
Вони кивають.
– Тут, либонь, із харчами погано?
– Звісно, не дуже добре. А вам на фронті вистачає?
Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:
– Так багато нам не завжди дають, але взагалі годують пристойно.
Ерна складає харчі й виносить до кухні. Нараз мати міцно хапає мене за руку і, затинаючись, питає:
– Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. І не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!
Я заперечливо хитаю головою і кажу:
– Ні, мамо, не дуже. Нас там багато, а з усіма якось легше.
– Але ж недавно тут був Генріх Бредемайєр, то він розповідав, що на фронті – справжнє пекло, оті гази і взагалі.
Це каже моя мати. Оті гази і взагалі… Вона не розуміє того, що говорить, вона тільки боїться за мене. Невже розповідати їй, як ми колись знайшли три ворожі траншеї, де всі солдати позастигали так, наче їх громом побило? На брустверах, у сховищах, скрізь, де їх зненацька заскочила смерть, стояли й лежали люди з синіми обличчями, всі вже мертві.
– Та люди всяке вигадують, мамо, – відповідаю я. – Бредемайєр розповідав, аби слухали. Ти ж сама бачиш: я живий-здоровий, ще й погладшав проти колишнього.
Страх і турбота матері повертають мені спокій. Тепер я вже можу ходити по кімнатах, розмовляти й розпитувати, не побоюючись, що раптом мені доведеться притулитися до стіни, бо все навкруг стане м’яке, наче гума, а ноги – немов ватяні.
Мати хоче підвестися з ліжка, і я тим часом іду на кухню до сестри.
– Що з нею? – питаю я.
Сестра знизує плечима.
– Вона лежить уже кілька місяців, але не дозволяла писати тобі про це. Її дивилося багато лікарів. Один із них сказав, що в неї, напевне, рак.
Я йду до окружного військового управління доповісти про те, що прибув. Неквапно плентаюся вулицями. Раз у раз до мене забалакують знайомі. Та з ними я довго не затримуюсь, бо не хочу багато говорити.
Коли я повертаюся назад, хтось голосно гукає до мене. Ще замислений, я обертаюсь і бачу перед собою якогось майора. Він напускається на мене:
– Чого не віддаєте честь?
– Вибачте, пане майор, – кажу я розгублено, – я вас не побачив.
Він кричить уже дужче:
– Ви й відповідати не вмієте, як належить?
Мені