На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
Я гарячково чекаю атаки з нашого боку. У мене побіліли кісточки на пальцях – так міцно я стискаю руки, так я благаю, щоб вогонь припинився і щоб прийшли мої товариші.
Хвилина спливає по хвилині. Я вже не зважуюся навіть кинути погляд на темну постать, що лежить на дні вирви. Напружено дивлюся в інший бік і чекаю, чекаю. Кулі дзижчать, накривають мене немов сталевою сіткою і не замовкають, не замовкають.
Нараз я помічаю, що рука в мене вся в крові, і ледве стримую нудоту. Беру пригірщ землі і тру нею руку, тепер вона просто брудна, хоч крові не видно.
Вогонь не вщухає. З обох боків він однаково сильний. Наші, певне, гадають, що я давно вже загинув.
Уже зовсім розвидняється, настає сірий ранок. Той і досі харчить. Я затуляю собі руками вуха, та невдовзі відтуляю їх, бо так я взагалі нічого не почую.
Постать на тому боці вирви заворушилась. Я злякано здригаюсь і мимохіть зиркаю туди. І тепер уже не можу відвести погляду. Там лежить чоловік з невеличкими вусиками, голова в нього схилилася набік, одна рука напівзігнута, і голова безсило спирається на неї. Друга рука, скривавлена, лежить на грудях.
Він помер, кажу я собі, він напевне помер і вже нічого не відчуває; а хрип – то лише його тіло хрипить. Проте він силується підвести голову, на якусь мить стогін стає голосніший, та потім голова знову падає на руку. Чоловік не помер, він помирає, але ще не помер. Я починаю присуватися ближче, трохи затримуюсь, спираючись на руки, знову підповзаю ближче до нього й чекаю… Ближче, треба ще ближче, ще три метри – довгий, жахливий шлях. Нарешті я опиняюсь біля нього.
І тоді він розплющує очі. Мабуть, він почув, як я підповзав, і тепер дивиться на мене з виразом невимовного жаху. Тіло нерухоме, але в очах – таке нестримне бажання тікати, що якусь мить мені здається: в них стало б сили потягти за собою і тіло. Одним махом на сотні кілометрів звідси. Чоловік лежить тихо, зовсім тихо, без жодного звуку, тепер не чути й хрипу, але очі в нього кричать, волають, в них зосередилось усе життя, що робить останнє нелюдське зусилля, аби врятуватися від смерті, від мене.
Ноги в мене підгинаються, і я падаю на лікті.
– Ні, ні, – шепочу я.
Очі стежать за мною. Я не здатний поворухнутися, поки вони дивляться на мене.
Тоді його рука поволі сповзає з грудей, сповзає зовсім трохи, на якихось кілька сантиметрів, проте через цей його порух очі втратили владу наді мною. Я схиляюся до нього, хитаю головою і шепочу:
– Ні, ні, ні.
Я піднімаю руку, я мушу йому показати, що хочу тільки допомогти, і гладжу його по чолу.
Очі аж сахнулися, побачивши мою руку, однак тепер вони вже не такі нерухомі, вії опускаються нижче, напруження слабне. Я розстібаю йому комір і повертаю голову так, щоб йому було зручніше лежати.
Вуста в чоловіка напіврозтулені, він намагається щось вимовити. Губи зовсім пошерхли. У мене немає фляги, я не взяв її з собою. Але вода тут є, на самому дні вирви, в болоті. Спускаюсь униз, дістаю з кишені носовика, розгортаю його, притискаю до землі й