На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
усе закінчили й ладнаємося відступати. Після чергового вибуху двоє наших хлопців беруть каструлю з городиною і миттю пробігають п’ятдесят метрів до сховища. Ми бачимо, як вони щезають у ньому.
Ще один вибух. Усі присідають, а тоді ще двоє хлопців біжать підтюпцем, кожен несе кавник із чудовою натуральною кавою; до нового пострілу вони встигають сховатися в нашому притулку.
Тепер Кач і Кроп нестимуть окрасу нашого обіду. Вони тримають велику сковороду із засмаженими до коричневого лиску поросятами. Виє снаряд, вони присідають, та ось уже мчать, долаючи п’ятдесят метрів незахищеного простору.
Поки я смажу останні чотири картопляники, мені доводиться двічі лягати на підлогу, але врешті маємо на чотири картопляники більше, а це моя улюблена страва.
Нарешті я беру миску з горою картопляників, виходжу й тулюся за дверима. У повітрі шипить, тріщить, а тоді я щодуху кидаюсь уперед, обома руками притискаючи миску до грудей. Я майже добігаю, та в повітрі наростає посвист, я мчу, як олень, завертаю за бетонний мур, осколки снарядів б’ють по ньому, я скочуюся сходами в льох, лікті в мене обдерті, але я не загубив жодного картопляника й не перекинув миски.
О другій годині у нас починається обід. Він триває до шостої. До пів на сьому п’ємо каву, офіцерську каву з продовольчого складу, ще й куримо офіцерські сигари та цигарки – знов-таки з продовольчого складу. Рівно о пів на сьому починаємо вечеряти. О десятій годині викидаємо за двері поросячі кістки. Тоді пригощаємося коньяком і ромом, з того-таки благословенного продовольчого складу, і знову куримо довгі товсті сигари з фірменими наклейками. Тьяден запевняє, що бракує тільки одного: дівчат з офіцерського борделю.
Пізно ввечері ми чуємо – щось нявчить. Біля входу сидить невеличка сіра кішка. Ми заманюємо її до хати й годуємо. Від цього й у нас самих прокидається апетит. Ми й спати лягаємо ще з повними ротами.
Але вночі нам стає зле. Ми занадто понаїдалися жирного. Свіжа молочна поросятина погано подіяла на наші шлунки. Хлопці раз у раз виходять із сховища. Двоє чи троє весь час сидять надворі зі спущеними штаньми й лаються. Я сам виходив уже дев’ять разів. Десь о четвертій годині ночі ми досягаємо рекорду: всі одинадцятеро, вартові й гості, порозсідалися надворі.
Уночі охоплені полум’ям будинки нагадують смолоскипи. Гримотять снаряди й гучно вибухають. Дорогою мчать колони машин із боєприпасами. Один бік продовольчого складу розвалило. Немов бджолиний рій, обліпили його шофери з колон і, не зважаючи на розриви снарядів, розтягують звідти хліб. Ми їх не спиняємо, бо, якби хоч слово сказали, вони віддухопелили б нас, та й по всьому. Тож ми робимо інакше. Пояснюємо, що ми охорона, а оскільки нам відомо, де що лежить, приносимо консерви й вимінюємо на них те, чого нам бракує. Адже однаково найближчим часом тут усе буде знищено. Для себе ми набираємо в складі шоколаду та їмо його цілими плитками. Кач запевняє, що він зараджує, коли швидка нападе.
Так збігають майже два тижні, ми тільки