На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

      Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:

      – Альберте!

      – Що?

      – Ти знаєш, де тут убиральня?

      – Здається, за дверима праворуч.

      У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.

      – Сто чортів! – вигукую я.

      – Забився? – питає Кроп.

      – Хіба ти не чув? – гарчу я. – Головою…

      У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.

      – Він упав з полиці…

      Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.

      – Температури у вас нема…

      – Нема, – погоджуюсь я.

      – Може, вам щось наснилося? – питає вона.

      – Напевне, – відмагаюсь я.

      Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.

      Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода. Їй щонайбільше двадцять п’ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.

      Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:

      – Сестро, йому треба…

      Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами… Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:

      – Йому треба надвір.

      – А, он що, – каже сестра. – Але ж нащо йому для цього злазити з полиці з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? – звертається вона до мене.

      Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю ані найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.

      – За великим чи за малим?

      От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:

      – Ну, тільки за малим…

      Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.

      Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.