Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів. Малколм Гладуелл
собака, що ти йдеш на мене з палицями?»
У серці Стародавньої Палестини є регіон, відомий під назвою Шефела, – низка гірських хребтів і долин, які поєднують Юдейські гори на сході з широкою, пласкою Середземноморською рівниною. Це територія невимовної краси, на якій ростуть виноградники, пшеничні поля та ліси зі смоківниці та фісташкових дерев. Окрім цього, вона має велике стратегічне значення. Упродовж десятиліть точилися численні бої за контроль над цим регіоном, тому що долини, які піднімаються з Середземноморської рівнини, відкривають тим, хто на узбережжі, шлях до Хеврона, Віфлеєма та Єрусалима на Юдейському нагір’ї. Найважливіша долина – Аялон, що на півночі. Але найбільше легенд існує про долину Ела. У цій долині у XII столітті сили Саладина зійшлись у бою з хрестоносцями. Більше ніж за тисячу років до того вона відігравала центральну роль у маккавейських війнах із Сирією, але найвідоміша битва відбулася в часи Старого Заповіту, коли молоде Ізраїльське королівство виступило проти філістимців.
Філістимці – вихідці з Криту. Це були мореплавці, які припливли у Палестину й поселилися вздовж узбережжя. Ізраїльтяни жили в горах під орудою царя Саула. В другій половині ХІ століття до нашої ери філістимці почали переміщатися на схід, перетинаючи долину Ела вверх по течії. Вони мали на меті захопити гірський хребет поблизу Віфлеєма й розділити землі царя Саула на дві частини. Філістимці були небезпечними й досвідченими воїнами, а також затятими ворогами ізраїльтян. Стривожений Саул зібрав своє військо і спустився з ним із гір до непроханих зайд.
Філістимці отаборилися вздовж південного схилу долини Ела. Ізраїльтяни поставили намети з іншого боку, вздовж північного схилу, внаслідок чого обидві армії могли бачити одна одну через яр. Жодна з них не наважувалася вирушити вперед. Для того щоб провести атаку, слід було спуститися з пагорба і зійти на ворожий схил з іншого боку, що фактично стало б самогубством. Нарешті філістимцям це набридло. Вони відрядили свого найкращого воїна в долину, щоб вирішити конфлікт сам на сам.
Він був велетнем заввишки 6 футів 9 дюймів[2], одягненим у повні обладунки та з бронзовим шоломом на голові. В руках у нього був дротик, спис і меч. Попереду йшов помічник із великим щитом. Велет став обличчям до ізраїльтян і вигукнув: «Оберіть одного зі своїх воїнів, і нехай він спуститься до мене! Якщо він переможе мене в бою і повалить на землю, ми станемо вашими рабами. Але якщо я переможу й повалю його на землю, ви будете нашими рабами і служитимете нам».
В ізраїльському таборі ніхто не поворухнувся. Хто може перемогти такого грізного супротивника? Тоді пастух, який приніс своїм братам їжу з Віфлеєма, вийшов наперед і зголосився боротися з ним. Саул заперечив йому: «Ти не можеш стати на бій із цим філістимцем, тому що ти ще хлоп’я, а він воює з молодих літ». Але пастух був непохитним. Йому випадало мати справу з лютішими супротивниками. «Коли лев або ведмідь забирав зі зграї вівцю, – сказав він Саулу, – я йшов за ним, збивав його з ніг і витягував вівцю з його лап». Саул не мав вибору. Він дав свою згоду, і пастух побіг униз до велетня, який чекав у долині. «Підійди до мене, щоб я міг віддати твоє тіло небесним птахам і польовим звірам», – вигукнув велет, побачивши свого супротивника. Так почалась одна з найвідоміших битв в історії. Велетня звали Голіаф. Пастуха звали Давид.
«Давид і Голіаф» – це книжка про те, що стається, коли звичайні люди мають справу з велетнями. «Велетнями» я називаю будь-яких сильних суперників – від армій та могутніх воїнів і аж до вад, нещасть і гніту. Кожен розділ присвячено певній людині – відомій чи невідомій, звичайній або видатній – яка зіткнулась із колосальним викликом і була змушена на нього реагувати. Мені слід грати за правилами чи прислухáтися до власних інстинктів? Я мушу йти далі чи відступитися? Що краще: завдати удар у відповідь чи пробачити?
За допомогою цих розповідей я хочу дослідити дві ідеї. Перша з них полягає в тому, що часто ми визначаємо цінність речей у нашому світі на підставі таких нерівних конфліктів. Так відбувається через те, що протистояння дужчому суперникові створює велич і красу. Друга ідея полягає в тому, що ми постійно помиляємося в нашій оцінці цих конфліктів. Ми неправильно їх сприймаємо. Ми хибно їх тлумачимо. Гіганти – не ті, за кого ми їх вважаємо. Якості, котрі начебто наділяють їх силою, часто є джерелом великої слабкості. А статус невдахи може спричиняти зміни, які ми часто недооцінюємо: він відчиняє двері та створює можливості, навчає і просвічує, уможливлює те, що за інших обставин здавалося б немислимим. Нам потрібні ефективніші поради для протистояння велетням – і найкраще почати цю подорож із епічного герцю Давида й Голіафа, який відбувся три тисячі років тому в долині Ела.
Голіаф своїми вигуками закликав ізраїльтян до двобою. У стародавньому світі така практика була поширеною. Дві сторони конфлікту намагались уникнути великого кровопролиття у відкритому бою, обравши одного воїна, який представляв їх у битві. Наприклад, римський історик І століття до нашої ери Квінт Клавдій Квадриґарій розповідає про епічну битву, в якій галльський воїн почав висміювати своїх римських супротивників. «Це відразу ж викликало
≈ 206 см.