Історія Лізі. Стівен Кінг
дім, і сарай, і кабінет.
Атож, насамперед кабінет, хоч хай вона буде проклята, якщо вона приділить цьому стільки уваги, скільки приділяв Скот, для якого це було особливо важливою справою, Справою з Великої Літери. До речі, якщо вона вже згадала про великі літери…
Вона зловила себе на тому, що знову дивиться на горішній ящик. Вона його не закрила, а тому їй було неважко знову побачити заголовковий напис:
Цікаво, – і це, зрештою, забере не більш як секунду, – а що там далі, подумала Лізі, тож вона прихилила до стіни срібну лопату, підняла титульну сторінку й подивилася на ту, яка була під нею. На другій сторінці вона прочитала:
І більше нічого.
Лізі дивилася на ці два рядки протягом не менш як хвилини, хоч Богові було відомо: вона мала невідкладні справи і мала негайно виїхати. Її шкіра знову вкрилася сиротами, але тепер це відчуття було майже приємним… і, прокляття, на цьому «великий роман» Скота й закінчувався, чи не так? Ледь помітна, спантеличена усмішка грала на її устах. Відколи вона почала роботу з наведення ладу в його кабінеті – відколи вона відчинила його й стала розчищати те, що Скот мав звичай називати своїми «меморіальними завалами», якщо висловитися точніше, – вона відчувала його присутність… але ця присутність ніколи не була такою близькою, як тепер. Ніколи вона не була такою реальною. Вона засунула руку в ящик і стала перебирати пальцями грубий шар аркушів, точно знаючи, що саме вона там знайде. І так воно й було, як вона припустила. Усі аркуші були чистими. Вона витягла жмут тих, які були розіпхані обабіч, і вони виявилися несписаними теж. У дитячому словнику Скота «бум» означало коротку подорож, а «бул»… було складніше для зрозуміння, але в цьому контексті воно, безперечно, означало якийсь жарт або безневинну витівку. Скот вигадав цей величезний фіктивний роман, певно, маючи на меті розіграти когось абощо.
А що ж тоді зберігається в двох інших ящиках із цього стосу – також були? А в тих, які складені в закромах і стійлах навпроти? Невже його жарт набув таких масштабів? А якщо так, то кого саме він хотів у такий спосіб розіграти? Її? Інкунків, таких як Вудбоді? Таке припущення було цілком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких він називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила її припустити ще одну жахливу можливість: Скот інтуїтивно відчував
(адже він помер молодим)
наближення кінця
(помер завчасно)
і нічого їй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повірила б вона йому, якби він сказав? Її першим імпульсом було відповісти на це запитання «ні» – сказати, хай навіть лише самій собі, «я була людиною повсякденних потреб, тією, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спідньої білизни, і з’ясовувала по телефону, чи не відкладено той або той авіарейс». Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмішку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу він їй сказав