Історія Лізі. Стівен Кінг
на підлогу. Тоді вона засміялася (дещо нервово, треба визнати).
– Яка ж ти дурепа, Лізі!
Коли книжка впала, з неї вилетіла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографію з написом під нею, на якій був знятий молодик років двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своєму обличчі. У правій руці він тримав лопату з короткою ручкою і срібним совком. На совкові були вигравіювані слова, котрі на фотографії не можна було прочитати, але Лізі їх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА.
Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, і як Лізі бачила не лише з виразу його обличчя, а й з усієї незграбної пози його довготелесого тіла, він не мав жодного уявлення про те, що бачив перед собою. Це могли бути артилерійський снаряд, карликове дерево, детектор радіації або китайська свинка з прорізом на спині для вкидання монет; це могли бути казна-яка чортівня, любовний амулет або дамський капелюх «дзвін», пошитий зі шкіри койота. Це міг бути пеніс поета Піндара. Цей хлопець зайшов надто далеко, аби щось розуміти. Вона не наважилася б також стверджувати, чи він помітив, що за його ліву руку вхопився, також навіки застигши роями чорних фотоцяток, чоловік, одягнений у щось схоже на уніформу дорожньої патрульної служби: пістолета в нього не було, але його груди перехоплювала шкіряна портупея марки «Сем Браун», і було у всій його поставі щось таке, що Скот, сміючись і роблячи великі очі, міг би назвати «великою-великою пихатою діркою на людині». На його обличчі грала також усмішка великої-великої пихатої дірки, поєднана з усмішкою полегкості та вдячності Богові, яка промовляла: Сину, тобі більше не доведеться купувати собі випивку в тому барі, де трапиться бути й мені, якщо в моїй кишені один долар тертиметься об інший. На задньому тлі вона побачила Драпаела, маленького миршавого південця, який утікав геть. Роджер П. Драпаел, і їй раптом спало на думку, що П. – це скорочене Паскудник.
Чи бачила вона, Лізі Лендон, як щасливий коп служби охорони кампусу тиснув руку приголомшеному молодикові? Ні, але… стривайте…
С-с-стривайте… ну ж бо… чи не хотіли б ви побачити правдивий образ із життя, не гірший за казкові картини, як ті, де Аліса падає в кролячу нору або жаба в капелюсі-циліндрі їде на мотоциклі? Тоді добре придивіться до цієї світлини, з її правого боку.
Лізі нахилилася так низько, що її ніс майже торкався пожовклої фотографії з Нешвілської «Америкен». У широкій центральній шухляді головного письмового столу Скота зберігалося збільшувальне скло. Вона бачила його багато разів, воно лежало між найдавнішою у світі нерозкритою пачкою сигарет «Герберт Тарейтон» і найдавнішою у світі книгою невикористаних зелених марок «Ґрін Шилд». Вона могла б його взяти, але не захотіла цим клопотатися. Вона не потребувала ніякого збільшення, аби воно підтвердило їй те, що вона вже й без того побачила: половину брунатного мокасина. Половину мокасина з кордовської шкіри з приклеєним