Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
а русичі, як то зазначено у Володимира Мономаха, гнали половців за Хорол – він був тоді великою рікою з дуже швидкою водою, що так і неслася. (Назва Хоролу – слов’янська, і означає «швидкий».) За мого дитинства Хорол (звичайно ж, у нашому краї) майже заріс очеретами, перетворившись на ряд озер та плес. Принаймні в Семенівському районі, між селами Біляки – Заїчинці, Кривенки – Чаплинці–Бакумівка. І все ж по весні він ставав повноводим і буйним, широко розливався, підступаючи аж до перших хат села, і від нього тоді захищалися дамбою, як то трапилося по весні сорок першого. Траплялося й по війні. На території Семенівського району, поспішаючи до Псла, Хорол у нашому краї вигинається велетенським луком – у тому вигині і знаходиться моє село. Воно на півострові, в долині старого річища Хоролу. За багато віків Хорол не раз міняв русло, доки й не утворив долину, що в повінь заливається водами, а влітку можна в багатьох місцях перейти Хорол мілководдям, або очеретяними плавнями.
Отож, у долині старого річища й знаходяться Заїчинці, з усіх боків оточені Хоролом, його луками, плесами й озерами і, звичайно ж, очеретами. Чого-чого, а очеретів, розкішнихпрерозкішних, наче паліччя, тут завжди було задосить, а самі плавні в багатьох місцях були просто непроходимі.
З’являється в нашому селі Хорол зі сходу, збоку села Біляки, тече, оточений луками і плавнями, огинає село дугою по ходу сонця. На протилежному його березі, високому й горбистому, розташовані села Білогуби, Кривенки, Василівка, Чаплинці. Біля хутора Чаплинці Хорол знову припадає до Заїчинець, себто замикає петлю – там дерев’яний міст, єдиний в наших краях, через нього й веде дорога в Семенівку. Але за селом, за колгоспними фермами і садом, попід високою горою, Хорол повертає на захід і там, де він повертає, – єдиний сухопутний шлях із села – дві ґрунтівки, одна на Миргород, друга на Хорол-місто. А річка Хорол, повернувши на захід, тече далі попід селом Бакумівка, залишаючи наші, заїчинські володіння. Отож, село наше розташувалося на півострові, оточене плавнями, очеретами, луками, островами і з гори здається райським куточком у долині.
У селі ніхто на Хорол не казав Хорол. Для всіх він був просто річкою. «Ходімо на річку» – так говорили між собою ми, діти. «Ти куди це зібралася, Маріє?..» – «Та на річку, треба попрати білизну» – так перемовлялися дорослі. Хорол-річка була моїм найкращим другом, на берегах якої і на водах якої я зріс і змужнів. Кого-кого, а цю річку з усіма її плесами, заплавами, островами, гаями, заливними луками, очеретами, рибою, птаством, білими і жовтими маківками (жовтими глечиками лілій) на задумливих плесах, я знав, як свої п’ять пальців. А що вже перекупався в ньому! Довгими літніми днями зранку й до вечора не вилазили ми, хлоп’яки, з води. «Гайда на річку!» – це було нашим найпопулярнішим гаслом дитячих літ, як сам Хорол – Меккою нашого дитинства.
Вся велика петля річки в межах нашого села була умовно поділена на береги й кути, в свою чергу вони звалися іменами тих, хто в давнину там перший селився і жив. Наприклад, Шарунів берег – там колись Шарун жив, хоча за моєї пам’яті його вже ніхто не знав, а назва лишилася. Лише моя бабуся Зінька, якось напружуючи пам’ять,