Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
Зіниці його розширюються, і по якійсь хвилі він бачить комірку завбільшки з невеличку кімнату. Стіни – муровані з голого каменю – дихають вогкістю, краплини якої світяться в мороці, стікаючи додолу, неначе темні сльози. Підлога кам’яна, залита якоюсь рідиною, не схожою на воду. У повітрі – густий сморід. Попереду видніється товсте іржаве пруття, а далі – сходинки, що здіймаються вгору, зникаючи в пітьмі.
Він у якійсь камері.
Вальс пробує підвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдається ступити крок, коли коліна підсікаються і він падає набік. Він ударяється обличчям об підлогу й лається. Протягом кількох хвилин, намагаючись звести дух, він безпорадно лежить, обличчям у липкій рідині, що вкриває долівку і має металічний солодкавий запах. У роті Вальсові пересохло, мовби він їв землю, а губи потріскалися. Він хоче обмацати себе правою рукою, але виявляє, що не відчуває її, неначе нижче ліктя нічого нема.
Спершись на ліву руку, йому вдається сісти. Він підносить до обличчя правицю й оглядає її проти жовтуватого світла, що паволокою заснувало повітря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не відчуває цього. Він пробує стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тільки тоді він помічає, що на руці бракує двох пальців – вказівного й середнього. На їхньому місці два почорнілих оцупки, з яких звисають клапті шкіри й плоті. Вальс хоче закричати, але голос його такий надірваний, що з горла видобувається тільки хрипкий стогін. Вальс падає навзнак і заплющує очі. По якомусь часі починає дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруює повітря. У голові спливає спогад із дитинства про далеке літо, проведене в батьківському маєтку неподалік Сеґовії, і про старого пса, який заповз до підвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадує, що сморід, який тоді заполонив будинок, був подібний до того, що зараз випалює йому ніздрі. Але цей куди гірший: неможливо навіть думати. Незабаром – за кілька хвилин, а може, годин – Вальса долає втома, і він провалюється в неспокійну дрімоту, між сном і явою.
Міністрові сниться, що він їде потягом, у якому більше немає пасажирів. Локомотив, наче скажений кінь, крізь хмаровище чорної пари мчить до укритого за міськими мурами лабіринту монументальних, наче собори, фабрик, шпичакуватих веж і переплетених під найнеймовірнішими кутами мостів і дахів, над якими нависає криваве небо. Потяг в’їжджає у тунель, який здається безкінечним, але незадовго до цього Вальс визирає у вікно й бачить, що вхід охороняють статуї двох велетенських янголів із розпростертими крилами й гострими іклами, що стирчать із рота. На перехнябленій табличці над входом написано:
Потяг із пекельним гуркотом пірнає у тунель, а коли виринає з другого боку, попереду нависає силует гори Монтжуїк, на вершині якої огорнутий ореолом багряного світла здіймається замок. Вальс відчуває, як усередині в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором і зупиняється перед Вальсовим купе. На його уніформі