Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
шукають відповіді, які є тільки в минулому.
Леандро мав певну схильність до повчальних афоризмів. Тоді Алісія гадала, що її наставник говорив про небіжчика або, можливо, навіть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як і інших достойників, що видерлися нагору похмурої споруди режиму, – обраних, як їх стали називати з часом. Вони, як сміття, завжди спливають у каламутній воді. Плеяда переможців, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплідного краю, наче кривава річка, що вирвалася з каналізаційних люків. Алісія усвідомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденої у Вальсовому кабінеті. Кров, що витікає з каналізаційних люків і поволі затоплює вулиці. Лабіринт.
Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.
Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.
– Сучий син, – пробурмотіла дівчина.
У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.
– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кінці.
Алісія мовчала.
– У Барселоні, – нарешті промовила вона.
– Так, – підтвердив Леандро.
– І жодного сліду самого Вальса.
– Ані його охоронця.
Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.
– Ти ще тут, Алісіє?
– Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.
Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».
– Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.
– Краще лишити все в руках поліції?
– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона – небезпечне місце для тебе.
– Все буде гаразд.
– Де ти зупинишся?
– А ти як гадаєш?
– У квартирі на вулиці Авіньйон… – зітхнув Леандро. –