Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
усе.
Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.
– Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.
– І що це нам дає?
– Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, – шульга.
– І?
– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.
Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.
– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?
Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.
– Алісіє?
Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.
– Алісіє?
Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.
15
Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.
– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?
Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.
Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста,