Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
ти не маєш ні найменшої гадки, що це таке?
– Я сподівалася, що ти мені це поясниш.
Вірхіліо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорі може бути ще хтось, і кивком голови запропонував Алісії йти за ним.
– Краще ходімо до моєї робітні.
За робітню Вірхіліо правила вузька комірчина, що розміщувалася наприкінці одного з коридорів на найнижчому ярусі. Здавалося, приміщення утворилося під тиском мільйонів книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленої книжками, теками і щонайрізноманітнішим начинням: починаючи від склянок з пензликами й голками для шиття й закінчуючи лінзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алісія гадала, що саме тут Вірхіліо надає невідкладну медичну допомогу загиблим примірникам, відновлюючи їх і повертаючи до життя. Найважливішим предметом у робітні був невеличкий холодильник. Вірхіліо відчинив його, і Алісія побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Її приятель дістав звідти дві, а потім, озброївшись збільшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоної оксамитової тканини й натягнув тонкі шовкові рукавички.
– Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовірно рідкісний примірник…
– Ша, – закликав її до тиші Вірхіліо.
Протягом кількох хвилин Алісія спостерігала, як бібліотекар захоплено оглядає книжку Віктора Маташа, насолоджуючись кожною сторінкою, погладжуючи кожну ілюстрацію і милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.
– Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.
Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.
– Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, – почав він.
– Правильно гадаєш.
– Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.
– Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?
Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».
– Вибач, я перехвилювався, – визнав він. – Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…
Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.
14
– Як мені відомо, – почав свою розповідь Вірхіліо, – із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській