Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
ти вколола?
– Це не твоя справа.
– Що це за рана?
– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.
– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.
– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.
На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.
– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.
– Це сталося в Барселоні?
Алісія кивнула.
– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.
– І що з ним? Помер?
– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].
– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?
– То там, то тут. Переважно в Толедо.
– Всередині Алькасара [33] чи зовні?
– Яка різниця?
– Лишилося щось на згадку?
Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.
– Можна? – запитала дівчина.
Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.
– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?
Варґас защіпнув сорочку.
– Тільки коли сміюся. Я серйозно.
– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.
Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.
– За наші страждання.
Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.
– То які в нас плани на день? – запитав він.
– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.
– А ти не хочеш навідатися до нього разом?
– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.
– Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?
– Так.
Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.
– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?
– У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, – відказала Алісія.
– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?
Алісія похитала головою.
– О сьомій ми зустрінемося
Аточа – один із двох вокзалів Мадрида (другий – вокзал Чамартін).
Алькасар (