Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон

      Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.

      – Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?

      – Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.

      – Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.

      – Амінь, – підсумувала дівчина.

      Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.

      – Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.

      Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.

      – Так приємно це чути, Вірхіліо.

      Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.

      – Ось що значить бути начитаним – ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.

      Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.

      – Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?

      – Війна.

      – Розкажи мені.

      – Я не люблю розповідати про це.

      – Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.

      Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.

      – І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?

      – Друг моїх батьків.