Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.
– Розповідай.
– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.
Очі Алісії аж заіскрили.
– Далі, будь ласка.
– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.
– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алісія.
– Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».
– Отакої! Високо залетів.
– Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю – як сказала би донья Маріана – працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче [46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.
– І Каскос купляється на це?
– Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр
Дуче (