Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
у Мадриді.
– Тут у мене є все, що потрібно, – відказала дівчинка не надто впевнено.
– Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або сходимо в кіно. Ти любиш кіно?
Мерседес закусила губу.
– Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.
Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.
– Ми підемо на Кері Ґранта.
– Я не знаю, хто це.
– Це ідеальний чоловік.
– Чому він ідеальний?
– Тому що його не існує.
Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.
– Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?
– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.
– Ще щось?
– Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.
– Може, ти чула щось із їхньої розмови? – запитала Алісія.
– Підслухувати за дверима недобре…
– А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, – зауважила Алісія.
Мерседес лукаво всміхнулася.
– Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.
– Він не сказав хто?
– Ні.
– Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?
– Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.
– А що це за список, про який вони говорили?
– Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…
– Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.
– Справді?
Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.
– Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?
– Не знаю…
– Твій батько казав таке колись раніше?
Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.
– Мерседес?
– Мені не подобається говорити про це.
– Про що?
– Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.
Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.
– Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…
– Якщо батько дізнається…
– Він не дізнається.
– Присягаєтеся?
– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.
– Не говоріть так.
– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.
Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.
– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила