Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками – перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.
– Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, – мовила Алісія.
Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.
– І яким світ здається звідти? – запитав Варґас.
– Маленьким.
Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.
Варґас наблизився й присів на кут столу.
– Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» [29], – промовив поліціянт.
Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.
Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.
– Схоже на маленькі труни, – промовила Алісія.
– Гляньмо, чи всередині немає мерців, – запропонував Варґас.
Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.
– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.
– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.
– А звідки ти це все знаєш?
– Леандро має таку саму.
– Схоже, для тебе вона цінніша.
Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.
– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.
– І коли ж це станеться?
– Скоро.
Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.
– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.
– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами
Марка дорогих сигар.