Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.
– А вона трохи засиділася в секретарках, – зауважила Алісія.
– Злі язики стверджують, що вона – більше, ніж просто секретарка.
– Коханка?
Варґас похитав головою.
– Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.
– За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.
Поліціянт усміхнувся.
– Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.
– Про що ще вас попереджали?
Варґас обернувся до неї і підморгнув.
– Хто такий Ендайя? – запитала Алісія.
– Як ви кажете?
– Ендайя. Хто це такий?
– Родріґо Ендайя?
– Мабуть.
– А навіщо вам це знати?
– Знання за плечима не носити.
– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?
– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?
Поліціянт зітхнув.
– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.
– Ви з ним знайомі?
Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.
7
Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.
– Ви тут уже були? – запитала Алісія.
– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.
Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.
– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.
Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.
– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.
Варґас