Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
очі.
– Дякую за підтримку, – промовила Алісія.
– Не сердься. Як мені відомо, цей Варґас – здібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.
– Оце так пощастило! Хто ж він такий?
– Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.
– Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?
– Варґас – гідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.
– Нехай не сподіваються, що я його наверну.
– Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.
– Пречудово.
– Могло бути й гірше, – зауважив Леандро.
– «Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?
– Зокрема й це.
– А хто такий цей Ендайя?
Леандро відвів погляд.
– Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.
Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напам’ять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.
– Якби поглядом можна було вбити… – промовив він.
– Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?
Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.
– Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.
– Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.
Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.
– У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.
– Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.
Усмішка Леандро охолола, як його кава.
– Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.
– Ні.
– Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.
– Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.
– До