Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
кумира звернувся до неї:
– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?
– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.
– Ґріс? Ви Ґріс?
– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?
Чоловік невиразно кивнув.
– Мені не сказали…
– Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, – урвала його Алісія. – Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?
Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.
– Ні.
– Чудово. З чого почнемо?
– Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.
Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.
– Я багато чув про вас, – мовив Варґас. – Не уявляв собі вас такою… молодою.
Алісія холодно глянула на нього.
– У нас не виникне проблем, еге ж? – запитав поліціянт.
– Проблем?
– Ну, я і ви… – пояснив Варґас.
– Нам не обов’язково працювати разом.
Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.
– Гарна машина, – за якийсь час зауважила Алісія.
– Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?
– У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, – відказала Алісія.
– Розумію.
– Дозволю собі в цьому засумніватися.
Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка – Алісія могла б заприсягтися в цьому – була марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.
– Маєте сім’ю? – запитав він.
Алісія похитала головою.
– А ви?
– Одружений з Іспанією, – відповів її напарник.
– Гідно похвали. А каблучка?
– З іншого життя.
– Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?
– А це моя справа?
– Ні.
– Отож-бо.
Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали